Ми з чоловіком народилися і проживаємо в сільській місцевості. Наша єдина дочка ніколи сільське життя не любила і, відгулявши випускний, поїхала в місто.

Там вона вступила до будівельного технікуму, але вчилася з рук геть погано. Викладачі скаржилися на прогули, до кінця навчального року у неї з’явилося чимало “хвостів”. Тільки наполегливість батька змогла вгамувати нашу гуляку і змусити закінчити навчання. Хоча я думала, що дочку відрахують.

Після закінчення навчання додому вона вже не повернулася, вирішила назавжди залишитися в місті. Орендувала куток з такими ж приїжджими дівчатами, на роботах довго не затримувалася.

Чи то виганяли, то чи сама йшла – але за рік вона змінила 4 роботи. На одній з них познайомилася з хлопцем, стали жити разом. Я зраділа, що у дочки з’явиться сім’я. Може, вітер з голови вивітриться, хоча обранець мені не подобався.

Приїхали ми одного разу провідати дочку, тому що довго не дзвонила, не приїжджала до нас. Дивимося, а дочка-то при надії, глибоко вагітна, а нам – ні слова про це.

А головне – співмешканець зник, з’їхав від неї, коли дізнався, що та чекає дитину. Ми з батьком не знали що і робити, в першу чергу: чи то татуся недолугого шукати, чи то дочка лаяти, то чи для майбутнього онука все необхідне купувати

Навіть коли вона народила, то переїжджати до нас не захотіла. Ненавидить вона село і все тут. Ми, звичайно, допомагали грошима, продуктами і часто відвідували онука.

У квартирі іноді зустрічали незнайомих чоловіків, мене це насторожувало, і як виявилося, не дарма. Одного разу дочка мені заявила, що знову вагітна, щось робити пізно, доведеться народжувати.

Тут я вже не витримала і зірвалася на скандал, пригадала їй що роботи немає, живе вона з дитям за наш рахунок і на допомогу, а тепер ще однією проблемою на голову більше стане. Вона тільки плакала, казала, що не знає від кого дитина навіть, так як чоловік у неї був не один. Ну що тут зробиш, так з’явився другий онук у нас.

Третю вагітність вона ретельно приховувала, попросила нас забрати малюків на місяць, мовляв, їй треба виїхати на підробіток. Місяць розтягнувся на кілька, синів вона ніяк не забирала, постійно знаходила якісь відмовки.

Коли минуло півроку, ми не витримали, хлопці просилися до мами, плакали, сумували. На це неможливо було дивитися, у мене серце розривалося.

Я взяла малюків, і ми поїхали до доньки. Її ми зустріли під під’їздом з … дитячою коляскою, в якій спав наш третій онук! І знову безбатченко! Вона плакала, казала, що чоловік обіцяв одружитися, але кинув. Тут вже мої нерви не витримали, я згребла всіх в оберемок – дочку, онуків і відвезла їх в село.

Рік ми прожили разом, грошей не вистачало, але благо, що є город і домашнє господарство, їсти було що. Бачила, що дочкі не подобається життя в селі, іноді вона відпрошувалася з’їздити в місто, з подругами побачитися. Потім почала затримуватися в місті на кілька днів, поки одного разу не залишилася зовсім. Трубку брати не завжди хотіла, нової адреси ми  не знали, так всі троє хлопчаків і залишилися у нас жити.

І головне – гроші на синів з допомоги матері-одиначки, вона не висилала, а наших з батьком копійчаних доходів ніяк не вистачало на трьох маленьких дітей. Завели корову, і чоловік щоранку їздив на базар торгувати молоком, сиром, щоб заробити зайву копієчку. Але на дітей так багато йде на предмети гігієни, на їжу, одяг, ми билися, як риба об лід, щоб онуки не потребували.

Якось раз мені подзвонили з соціальної служби, розшукували дочку і дітей, адже вони у них на обліку, виявляється. Я набрехала, що вони всі живуть у нас, все нормально. Вони обіцяли приїхати, перевірити умови утримання дітей. Я зі страхом чекаю їхнього візиту, адже як мені важко не було утримувати дітей, віддавати соцопіці рідну кровиночку не буду.

Нещодавно забігла сусідка розповісти, як забирали з пологового будинку невістку з новонародженим. Раптово зніяковівши, вона сказала: “У пологовому будинку ми зустріли твою доньку, вона недавно народила хлопчика, лежали з моєї невісткою в одній палаті”. Мене як обухом по голові вдарили. Як так, знову народила, а нам ні словечка?

Опускаються руки, прикро за маленьких онучат. Я вже передбачаю подальший розвиток подій: дочка віддасть нам на виховання четверту дитину, а сама втече.

А, може, навіть буде народжувати далі. У неї совісті немає, як і материнського інстинкту, піклується лише про своє задоволення. А ми з чоловіком навряд чи потягнемо четвертого онука. Боюся, зі здоров’ям у мене проблеми – довела рідна дочка своїми витівками.

КІНЕЦЬ.