Завжди мріяла, що на пенсії сидітиму з онуками. Але моя мрія розбилася вщент через ненормальну невістку. Яка постійно мене звинувачувала, що я не вмію поводитися з онукою і тільки завдаю їй шкоди. Я довго терпіла, але терпець урвався.

Син у мене одружився у 30 років, на дівчині молодшій за себе. Аня була типовим підлітком, нервова, запальна і завжди всіх звинувачує. Крім того, всі завжди повинні були її слухатися. Чим вона привабила мого сина – незрозуміло. Навіть вечерю нормально приготувати не могла.

Я хотіла зберегти із сином нормальні стосунки, тому в їхню родину не лізла і її поведінку із сином не обговорювала. З невісткою я особливо не спілкувалася. Обмежувалися банальним питанням «як справи?».

Але коли в них з’явилася донька, а в мене онука, звісно, мені захотілося спілкуватись із дівчинкою. Але Аня навідріз відмовилася мені довіряти та дала потримати внучку один раз, одразу після виписки, при цьому погляд з мене не спускала.

На всі мої пропозиції допомогти посидіти з дитиною, щоб вона відпочила, вона лише фиркала і казала, що сама впорається. Наші зустрічі з онукою за рік можна було перерахувати на пальцях. Звичайно, я ображалася на них, але нічого з цим зробити не могла.

Вони й не згадували про мене.

А коли в них у родині розпочалася криза, вони про мене швидко згадали. Компанія, в якій працював син і отримував хорошу зарплату — збанкрутувала і синові довелося поспіхом шукати нову роботу.

У них була низка обов’язкових платежів, у тому числі й кредити, тому він не міг довго сидіти без роботи та обирати. Влаштувався на першу вакансію, хоч на ній і платили вдвічі менше. Він продовжував пошуки більш високооплачуваної роботи, але поки що все було безрезультатно.

Грошей катастрофічно не вистачало і було ухвалено рішення, що Аня має вийти на роботу. Вона, звичайно, відмовлялася до останнього, але подітися було нікуди, і вона погодилася. Внучка була ще маленька, місця в дитячому садку для неї не було, тому вони попросили мене її доглядати. Я погодилась. Про що дуже скоро пошкодувала.

Першого дня, коли вони довірили мені внучку, Аня просто дошкуляла мені дзвінками. Вона дзвонила кожні пів години, щоб дізнатися, як онука почувається. Мене це вже почало дратувати, але я намагалася себе стримати. Зробила знижку на те, що вона дуже переживає.

Увечері Аня засипала мене питаннями: а що ви робили? А вона їла? А що? Вона що плакала? Вона спала? Ви ходили гуляти? Я відповіла на всі запитання і мовчки зачинила двері. Думаю, добре вона звикне і заспокоїться.

Наступного ранку вона вручила мені написаний список, що мені потрібно робити. І потім, ще протягом дня писала або дзвонила, щоб дізнатися, чи дотримуюся я інструкцій. І так тривало день у день. Вона не заспокоювалася.

Після інструкцій розпочалися постійні претензії.

– Чим ви її годуєте? У неї постійно болить живіт! Вона плаче! – нервувала Аня, коли вкотре забирала внучку.

– Не кричи ти так, лякаєш дитину. Я дотримуюсь твоїх інструкцій і годую тим, чим ти дозволяєш.

– Ні, ви даєте їй заборонені продукти! – не вгамовувалася Аня.

Я стримувалась, мовчки слухала та кивала.

Одного разу онука випадково вдарилася об куток столу. На лобі з’явився невеликий синець. Я її заспокоїла, вона перестала плакати й все. До вечора я вже й забула, що вона вдарилася. Але, коли Аня її забирала і побачила цей синець, її було не зупинити:

– Ви, що з глузду з’їхали? Ви до лікарні ходили? А швидку викликали? Чому ви мені не подзвонили?

Крім цього, постійно дорікала, що я її погано одягаю на прогулянки, зовсім з нею не граю і не розвиваю. Я їй розповідала, у що ми граємо, чим займаємося. Але наші ігри її не влаштовували. Пірамідки, кубики, казки. Все не те. За її уявою вона вже мала читати та рахувати.

Я все це терпіла і лише кивала. Я розуміла, що їм потрібна моя допомога, що в неї надто розвинений материнський інстинкт. Але я була вже на межі.

Якось настав кінець наших добрих стосунків. Аня привезла мені внучку, як завжди, рано-вранці, я вже тоді звернула увагу, що вона в’яленька, ну, думаю не встигла ще прокинутися.

Але настав обід, а вона не розвеселилася, торкнулася її лобика, а він гаряченький. Я поміряла їй температуру – 38. Так, потрібно дзвонити Ані. Вона примчала за пів години, ще й сина з собою прихопила. І вже з порога почала мене звітувати.

Це ви у всьому винні, як можна було довести дитину до такого стану. Ви, що не можете стежити за нею. Господи, як вона репетувала.

Назвала мене безвідповідальною, жахливою бабусею. Мій терпець урвався. Я не лаялася, а мовчки відчинила їй двері та сказала, щоб вони йшли додому. Аня з онукою пішли, а сина я попросила затриматись.

– Слухай. Ці претензії мені вже набридли. Я намагаюся. До вас не лізу. Допомагаю як можу. І повір, я все роблю правильно. А Аня влаштовує скандали на рівному місці, ще й принижує мене постійно. Вона просто хоче сидіти вдома з дитиною, а не працювати.

Син намагався виправдати її поведінку, а мої докази не слухав.

Тому я вирішила відмовити їм у допомозі. Син, звичайно, образився. Але терпіти таке ставлення я не збиралася. Не подобається моя допомога – розбирайтеся самі. Може, згодом, вона змінить своє ставлення, тоді й спілкуватимемося.

КІНЕЦЬ.