Із чоловіком разом уже 10 років, але назвати це нормальним сімейним життям ніяк не можна. За цей час ми розлучалися вже чотири рази, не офіційно, просто чоловік після чергової сварки збирав свої речі та йшов до своїх батьків.

Свекруха завжди дзвонила по телефону. Лаяла мене, казала, що він знайде краще, ніж я, а ось мені з моїм характером так і бути весь час самотньою. Але через деякий час чоловік повертався, приходили і його батьки, свекруха, як ні в чому не бувало, розмовляла зі мною, умовляла планувати дитину, щоби була повноцінна сім’я і все налагодилося.

Так повторювалося кілька разів, поки я не дізналася, що чекаю дитину. Чоловік був щасливий, сказав, що тепер усе буде інакше, ніж раніше.

З’явилася дочка і такого щастя, як обіцяв чоловік, вистачило рівно на півроку, потім усе пішло, як завжди. Став затримуватися на роботі, міг прийти не тверезим, потім вранці виправдовувався, що був якийсь привід для цього і що він не хоче псувати стосунки з колективом. А зі мною означає можна?

Вже шкодую, що прийняла його назад, нехай би жив у своїх батьків. Свекруха знову звинувачує тільки мене, не помічаючи, що її син прийшов на все готове до моєї квартири і за ці роки тут нічого так і не зробив.

Ще до появи дитини я пропонувала зробити ремонт, але чоловік все відкладав, а свекруха якось сказала, що і так нормально все виглядає, просто я хочу, щоб він витратив свої гроші, а потім вигнати його. Але я жодного разу чоловіка не виганяла, він демонстративно йшов сам.

Єдина моя помилка, що я пробачала і дозволяла йому повернутися назад, у чому тепер остаточно переконалася. Дочці вже пішов другий рік, ще трохи і я вийду на роботу, зможу забезпечити себе та дитину сама, терпіти вже більше не хочу.

Чоловік щоразу, як я роблю йому зауваження або прошу щось допомогти, адже у мене на дитину йде багато часу, одразу каже, що я хочу знову посваритись, і що їй нічого не варто піти до батьків. Ну скільки це можна терпіти?

Думаю, що буде краще, якщо я в цього разу вижену його сама, остаточно, тому що немає сил, все терпіти, і думаю, що рано чи пізно ми все одно розлучимося.

КІНЕЦЬ.