Від рідного брата я такого не очікувала: мама все життя їм допомагала, відмовляючи собі в усьому, а коли сама захворіла і потрібен був догляд, то й не потрібна стала. Більше знати його не хочу, не те щоб спілкуватися.

У мене є старший брат – на 8 років мене старше. У дитинстві він зі мною не грав, не займався, а якщо батьки просили його зі мною посидіти, позайматися – то просто йшов гуляти з друзями – друзі важливіші.

Весь час ставився до мене не як до сестри, до дівчинки – а як до першого зустрічного хлопчика на майданчику. Називав або Машка – дурашка, або просто мавпою. Прикро було жахливо.

А я весь час заглядала йому до рота, думала – який він у мене хороший – любить, напевно, тому так увагу свою проявляє. Я прибиралася в його кімнаті, прибирала речі, допомагала чим могла. Яка ж я була дурна.

У школі я вчилася добре, навчання не давалося легко, але я намагалася завжди тішити маму. Після школи легко вступила до столичного університету та переїхала до Києва. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і, переїхавши із гуртожитку, ми вдвох стали винаймати квартиру.

Навчалася вже на третьому курсі, тому був час на підробіток – то у ресторані офіціантом, то кур’єром, то промоутером. А іноді – все відразу. Слава мій теж працював, тож і на оренду квартири вистачало, і на життя теж гроші були.

А брат так і лишився жити з мамою. То одну дівчину приведе додому, то іншу. Незабаром одружився, мабуть, після зальоту. Так і лишилися вони зі Свєтою жити у мами. У маминій двокімнатній, місця вистачало всім. Але з роботою братові не щастило. Або просто не хотів – але знайти нічого придатного у нього не виходило.

Так і сидів вдома, грав на комп’ютері, Світлана працювала перукарем, тому на їжу гроші були. Ще й мамина пенсія, і невеликий дохід від здачі квартири бабусі, яка дісталася мамі у спадок.

Взагалі, за нашою домовленістю з мамою, бабусину квартиру мама мала продати та розділити гроші нам із братом для початкового внеску на кредити – мені на житло, брату на автівку. Для того, щоб виплачувати кредит, братові потрібно було працювати, тому поки що квартира здається – і то добре.

Коли у брата з’явився син, він вмовив маму продати цю квартиру, щоб збудувати будинок чи купити готовий. Дуже спалахнув цією ідеєю – у нього багато друзів поїхало жити за місто.

У результаті, купивши сильно недобудований будинок, в якому не те щоб з немовлям – дорослим жити не можна, стали всі гроші витрачати на будівництво та ремонт. Звісно, мама віддала їм усі свої запаси – своїх він накопичити не встиг.

А коли ціни на всі будматеріали злетіли вдвічі – мамі довелося продати й свою двокімнатну квартиру, щоб добудувати будинок. Все одно жили разом. У великому будинку – місця багато, вистачить усім.

Я, коли дізналася про цю новину – дуже образилася на маму та брата. Як це так!.. Мене навіть до відома не поставили, не кажучи про те, що і нам зі Славою теж потрібна була своя квартира. Дякую чоловікові – він у мене добрий і розумний – дав мудру пораду, щоб я не зв’язувалася з ними – тільки собі нерви розхитувати.

Грошей, звісно, від них не дочекаєшся. Виявляється, мама мені не сказала тому, що боялася моєї реакції, а братові допомогти хотілося – все ж таки онук росте і сім’я молода. Отже, вона завжди тільки з ними та в усьому їм допомагає, то ще й квартиру бабусі теж віддала їм.

На наше весілля батьки Слави зробили нам щедрий подарунок, якого вистачило на початковий внесок для кредиту – так у нас з’явилася своя квартира – трикімнатна в пригороді Києва. Маминої допомоги я так і не дочекалася.

Після того випадку з купівлею будинка братові, я з ними більше не спілкувалася. Мама дзвонила кілька разів, вітала зі святами, а брат взагалі ніяк не спілкується.

Але нещодавно брат з’явився на обрії – кричав у трубку, звинувачував, що я погана дочка, що мати нам завжди у всьому допомагала, а як їй знадобилася допомога – мене поряд немає. Виявляється, у мами від нервів стався інфаркт – дивом залишилася живою – і їй потрібна тривала реабілітація після лікарні. А братові, звичайно ж, ніколи…

– Ми й так зі Свєтою до матері до лікарні ходимо, передачі носимо – тепер твоя черга. Чому моя дружина має сидіти з нею, коли є власна дочка? Приїжджай до нас, за матір’ю доглядатимеш, завтра її виписують з лікарні! У дитинстві вона за тобою набігалася – настав час повертати добро!

Мої слова про те, що живуть вони в будинку, що дістався їм від маминих квартир – на брата не справили враження. Не дійде до нього, що і подяку теж треба виявляти, не лише вимагати все для себе. Плюнула, кинула трубку, купила квитки та поїхала на допомогу.

З мамою швидко помирилися, що з неї взяти? Хотіла допомогти синові, але не розрахувала, кому допомагає. У підсумку ми зі Славою перевезли її до себе, влаштували у гарну клініку – реабілітується та залишиться жити з нами. У мене ж незабаром донька з’явиться – від маминої турботи не відмовлюся.

А телефон брата внесла до чорного списку та й адресу свою не скажу – нехай залишається у своєму болоті. Якщо зможе жити без матері. Хіба так чинять з батьками, які останнє тобі віддали?

КІНЕЦЬ.