Виховуючи власну дочку, я й подумати не могла, що вона зможе робити такі безрозсудні вчинки. Ми з чоловіком завжди вкладали моральність та честь у дитину, але отримали повну протилежність.

Дочка – бажана та єдина дитина у нашій родині. Не можу сказати, що ми її балували, але завжди намагалися, щоби всього вистачало. Розвивали її у різних гуртках, секціях. Вона брала участь у змаганнях, їздила іншими містами, була слухняною. А ми з чоловіком робили все можливе, щоб її життя було насиченим.

Після закінчення школи постало питання продовження навчання. Дочка обрала таку спеціальність, якої не було в нашому місті, тож вчитися вона поїхала неподалік батьківського будинку. І перші провісники почалися саме з університету. До навчання дівчинка, як і раніше, тягнулася, але компанія та оточення втягували її у свої тусовки, розваги. Поведінка змінилася.

З чоловіком ми перестали розуміти дочку, вона віддалялася все далі. Пояснити це складно, оскільки у сім’ї не було заборон, їй все дозволялося. Чому зараз вона агресивно спілкувалася з нами, коли ми приїжджали, незрозуміло. Почалися вечірки з міцними напоями, поменшало довіри.

Світ перекинувся з ніг на голову. Коли ми приїжджали, щоб побачитись, спілкування було коротким, неспокійним. Здавалося, що вона приймала те, що ми їй привозили, а нас уникала.

Я наважилася звернутися до психолога, адже вона єдина наша дитина. Важливо було зрозуміти, що ми робимо не так. Фахівець розповіла нам, що існують все ж таки нестандартні випадки, коли перехідний період трапляється пізніше підліткового віку. І всі ці протести, це лише запізнілий його прояв. Тому, щоб не втратити хоч якийсь зв’язок, краще перечекати пік, потім все само стихне. Тож ми відпустили ситуацію. Результат не змусив на себе довго чекати.

Настав третій курс, коли все полетіло шкереберть. Донька не здала сесію, на перездачу їй просто не вистачало сил та часу. Вона вважала, що на щось захворіла. Але виявилося все набагато серйознішим, це був сильний токсикоз, а не грип, як вирішили її недалекі подруги. Опам’яталася на четвертому місяці, коли вихід вже лише один – чекати дитину.

Звичайно, ми забрали її назад додому. Про батька дитини нічого не відомо. Дочка плакала і просила вибачення, кажучи, що зрозуміла всі свої дурні дії.

Але зараз це вже практично не мало значення, адже треба подумати про майбутнє. Ми із чоловіком вирішили допомогти. Дитина повинна була з’явитися влітку, а значить, є час повернутися до навчання і з вересня все відновити. З дитиною ми допоможемо.

Розподілили відповідальність. Декрет із дитиною я взяла на себе. Дочка мала відновитися на заочну форму навчання, оскільки бюджетне місце було втрачено, їй потрібні були гроші на навчання. А значить вона і працюватиме, і вчитиметься. Звісно, підсумкове рішення було за нею, ми лише запропонували. І вона погодилася, подякувавши нам за підтримку.

Перед появою дитини чоловік зробив ремонт у кімнаті, ми повністю закупили все для майбутньої мами з малюком. З дитячим одягом спочатку нам добре допомогли родичі з мого боку.

Внучка з’явилась згідно з поставленим терміном, але процес був складним. Тому відновитись швидко, як планували, доньці не вдалося. Однак, до вересня в університеті вона вже навчалась і влаштувалася на роботу. У цей час я, як бабуся, оформила декретну відпустку на своєму місці роботи.

У перший період було складно, мала росла спокійною, але рухливою. І ми швидко з нею втомлювалися. Все-таки весь свій час з маленькими дітьми, але міняти плани вже було пізно. Дочка повернулася до університету та почала активно працювати. Зарплата невисока, але на життя вистачало.

Після роботи в будинку теж були розподілені всі обов’язки, хто займається пранням, хто прибирає, хто готує вечерю. І часом навіть здавалося, що скоро все налагодиться, знову ми розуміємо одне одного і допомагаємо одне одному.

Донька трохи пом’якшала, до неї почав повертатися смак до життя. Завела нові знайомства і відпрошувалася періодично відпочити від усієї домашньої рутини. Ми, звичайно, відпускали, адже самі були молодими й розуміємо, що таке сидіти у чотирьох стінах, коли хочеться розвіятися.

Поки дитині не було трьох років, ми жили в такому режимі. Потім дочці запропонували підвищення із гарною оплатою. Звісно, вона погодилася не роздумуючи. Відразу ж постало питання купівлі власного житла в кредит. Ну не все ж таки життя прожити з батьками.

Ми знову спільно оцінили усі можливості. У нас були відкладені гроші, які вклали як початковий внесок. Угода відбулася, дочка та онука переїхали практично одразу до нової однокімнатної квартири. До речі, ремонт у якій теж робили ми із чоловіком. Вибрали квартиру в найближчому районі, щоб за потребою можна було виручати та забирати онучку з дитячого садка.

І знову я подумала, що дочка подорослішала, взялася за голову. Зрозуміла, що таке материнство. Ми заспокоїлися і пораділи, що все гаразд. Дочка зустріла якогось чоловіка, ми це зрозуміли із поведінки, сильно вона нас не освітлювала. Ну і ми не квапили події, маючи швидкий досвід за плечима. Вважали, що, якщо чоловік серйозний, прийде знайомитися.

З онукою ми знову стали бачитися частіше. Дочка просила з нею побути, поки йшла на побачення: кіно, театри, романтичні прогулянки тощо. Ми допомагали, адже особисте життя треба також влаштовувати. Починалося все безневинно. Внучка була в нас вечорами. Потім я помітила, що такі відпрошування перетворюються на «побути кілька днів». Коли дійшло до того, що онука прожила у нас тиждень, я викликала дочку на розмову.

Вона сказала, опустивши погляд, що її чоловік не дуже готовий поки що до дитини. Мене це дуже обурило. Про що він взагалі думає, зустрівши жінку з дитиною? Дитина вже є і нікуди не зникне. Дочка попросила терпіння. Сказала, що мають серйозні стосунки, вони хочуть спробувати разом пожити, і щоб їм спокійно пройти цей період, попросила, щоб онука поки що залишилася у нас.

Пообіцяла опрацювати це питання, та буде забирати дитину поступово. Адже складно чоловікові одразу з чужою дитиною жити. А якщо поступово, то можна звикнути та адаптуватися. Буквально благала з проханням почути її та піти на поступки. Говорила, що цей чоловік гідний, вони люблять один одного, і я розтанула.

Ми знову перетворилися на бабусю та дідуся, які стали батьками одночасно. Внучку мама забирала на вихідні додому. Але потім частота цих подій почала погіршуватися. Прийшли до того, що вона могла лише подзвонити один-два рази за кілька тижнів.

Зволікати я не стала, знову викликала дочку на розмову. Досить затягувань усіх історій, проходили ми вже ці невиразні ситуації. Дочка зізналася, що їй не вдалося їх поєднати. Ніяк не йшов чоловік на контакт із дитиною.

Звичайно, я не витримала: «Отже, вирішуй по-іншому, якщо не можуть домовитися. Всі дорослі, не готові йти на такі компроміси, отже, нехай іде повз. З самого початку було зрозуміло, що жінка з дитиною».

У дочки трапилася істерика, вона кричала у сльозах, що любить його, що не готова провести своє життя на самоті. І головне, що вони вже подали документи до РАГСу.

Цей день запам’ятаю надовго, мені здавалося, що я не спілкуюся зі своєю дочкою. Жодні аргументи мої вона не приймала, спроби звернути увагу на вчинки чоловіка теж, що коли люблять, не змушують вибирати. Вона не чула нічого, кажучи, що багато хто так живе, що вона не відмовляється від дитини, готова допомагати в її утримані та відвідувати.

Додавати не треба було нічого. Вона проміняла свою маленьку дочку на якогось чоловіка. Цей вибір ми не могли прийняти, та й стільки прощали, що це вже була межа. З чоловіком вирішили позбавити її батьківських прав на доньку та виховати онуку самим. Жодної допомоги, за такого вибору, дочка від нас більше не дочекається. Якщо вибере чоловіка замість сім’ї, значить, і немає більше в неї сім’ї.

КІНЕЦЬ.