У бухгалтерії було галасливо й весело. Жінки, нашвидкуруч поївши в обідню перерву, розпочали обговорення підготовки до восьмого березня.

– Дівчата, це ж наше свято, – зітхала Ніна Сергіївна, головна бухгалтерка, пишна пані п’ятдесяти років. – Чоловіки мають про нас думати. А ми все самі, самі… Ох…

– Та де ви стільки мужиків у нас у селі наберете? Один Петро Іванович на всіх на роботі, голова наш, ну і ще з десяток, і ті мало що в таких питаннях розуміють! – відповіла їй касирка Ніна, червонощока дівчина з рудими кучерями.

– Та й ніколи голові, що ви. Самі вирішимо з подарунками, як завжди, що його відволікати від серйозних справ… – спокійно сказала завідуюча складом Ганна Ігорівна.

– Отже, що цього разу ми хочемо собі в подарунок? Навіть нецікаво… – задумливо промовила Ніна Сергіївна. – Чекаю на пропозиції. Сума та сама. На дорожчі подарунки нехай чоловіки витрачаються.

– Зрозуміло, – посміхнулася Ганна Ігорівна.

– А в кого чоловіків нема, то й так будуть.

– У кого «чоловіків нема» самі щодня можуть собі купити будь-що, на що грошей не шкода! Не треба ні з ким радитись і ні в кого нічого питати, – сказала Ніна Сергіївна.

– Знову ж таки – перевага.

– Однак, хочеться сюрпризу й радості, – мрійливо промовила Ніна. – Ось мій Миколка все одно причепиться з розпитуваннями – чого мені хочеться. Самостійно нізащо не вирішить. Переживає, що мені не сподобається.

– Значить, кохає. Все одно приємно… Цінуй, – сказала Ганна Ігорівна.

– Менше з тим, ближче до діла. Нам у магазин завезли комбінації. З мереживом. Різних кольорів. Краса неймовірна. У таких будь-яка жінка відчує себе королевою. Треба б усім і брати по одній, – категорично заявила Ніна Сергіївна.

– Ох, гаразд, тільки щось я там їх не бачила… Це правда? – запитала Ніна.

– Правда. На моє прохання поки не викладають. Притримати попросила. Аби сюрпризом було, – відповіла бухгалтера.

– А що, стареньким теж по такій комбінації? Куди їм вдягати її, на город, чи що? – засміялася Ганна Ігорівна. – Ой, не зрозуміють…

– А що, коли пенсіонерка, то й списати можна? Чи тільки молодим гарне хочеться приміряти? Ех, ти, Ганнусю. У деяких, наскільки я знаю, у житті ніколи не було такої краси. То хоч на пенсії нехай одягнуть.

– І що, Марії – теж? – з неприхованою усмішкою спитала Ганна Ігорівна. – Вона ж продасть. Не наважиться таке й приміряти.

– А що? Ділити будемо? За поведінкою, за посадою чи за звичками? Ех, ти, Ганно, вічно з причіпками. Що вдієш, якщо у Марійки такий характер безглуздий. Сиротою росла при батьку гульвісі, а матері так і не пам’ятає. А хай і їй нова комбінація! Усім однаково! Зате й ревнувати ніхто не буде, – підсумувала Ніна Сергіївна.

– Правильно. І взагалі людині завжди довіряти треба. Життя продовжується, і все може змінитися. Марійка доньку свою Любочку любить. Може, з гарною комбінацією собі й чоловіка знайде, – заступилася Ніна.

– Та її мужики обходять стороною! Вона ніколи сукні не носила. А ми їй комбінацію! Вона ж вічно в джинсах і светрах. Як пацанка. Скоро жінці сорок років, – намагалася заперечити Ганна Ігорівна.

– Та що ми тут на особистості перейшли, дівчата мої любі, – співуче промовила Ніна Сергіївна. – Наша справа всіх подарунками від нашого підприємства сільськогосподарського обдарувати, а далі хай живуть, як хочуть! Хоч і продадуть ці подарунки, чи носитимуть – не наша справа.

Було вирішено купити всім по комбінацієї. Розміри уточнила за фігурами Ніна, яка обійшла всіх жінок, вручивши їм запрошення на чаювання.

У призначений день урочистість відбулася. Незвично було бачити ошатних чоловіків: білі комірці сорочок відтіняли засмагу шиї, що не проходила роками, а піджаки і випрасувані штани робили їх солідними і трохи незграбними.

Однак було сказано багато добрих слів про роботу жінок. Петро Іванович вручив пакети з подарунками особисто.

Вигадливі мережива сорочок виднілися через прозоре віконце упаковки.

Жінки з подивом розглядали мережива, погладжуючи шарудливий пакет. Їхні обличчя були схожі в цей момент на обличчя дітей, які побачили на вечірньому вікні прилиплу велику сніжинку напередодні Різдва.

Марійці, або Марії Іванівні, як оголосив її ім’я, викликаючи до столу, Петро Іванович, теж було вручено таку ж упаковку з білою сорочкою.

Прийшовши додому, Марія одразу метнулася в кімнату. Доньки не було, Любочка гралася в сусідів.

Марія обережно розкрила пакет і вийняла сорочку. Біла, невагома, гладка, вона заворожувала погляд. Широкою смугою внизу йшли мережива. І прикривали декольте куточком білі хитромудрі візерунки, що сходилися з плечей – чи то сніжинки, чи то завитки трав…

Марійка акуратно одягла сорочку. Потім вона підійшла до дзеркала і застигла від побаченого…

Марійка розглядала свою струнку, худеньку фігурку тепер наче наново.

Виявляється, вона була симпатичною жінкою! Так, саме жінкою, а не пацанкою…

Машинально Марійка зняла з голови гумку, яка тримала волосся – вічний її хвостик, і ще ближче підійшла до старого великого трюмо.

Вона крутилася перед дзеркалом, проводячи по стегнах, талії, дивуючись, який гладкий матеріал і водночас теплий.

Торкатися мережива вона не наважувалася.

Вона зараз була схожа на наречену. Так і подумалося їй, що ось якою б вона була гарною на своєму весіллі, якого так і не сталося… Василько, її коханий зник, коли дізнався, що Марія вагітна.

– Мамо? – раптом почула вона голосок своєї дочки. – Це ти?

Шестирічна Люба застигла від несподіванки. Вона стояла у дверях і милувалася мамою.

– Ти прийшла, дочко? – прошепотіла Марія і зняла сорочку, акуратно склавши її знову в пакет.

– Це звідки в тебе? – запитала Люба, беручи пакет із сорочкою.

– На роботі подарували на свято. Жіночий день.

– А мені можна поміряти? – раптом запитала Люба, не приховуючи захоплення. – Га?

Люба стояла перед дзеркалом, де щойно стояла її мати, милуючись сорочкою. Марія підібрала довгий поділ сорочки, підв’язавши на талії дочки поясок.

Люба була схожа на фею із казки. Вона почала танцювати, дивлячись на себе в дзеркало і точно як мати розпустила русяве волосся.

– У нас завтра в садочку свято, – сказала Люба. – Ти прийдеш? Я вірші розказуватиму й танцюватиму.

– Прийду, доню. Обов’язково вже й з роботи відпросилася, – сказала Марія й задумалася.

Любочку вона вклала спати раніше, щоб вранці не проспати свято.

Коли донька засопіла у своєму ліжечку, Марія дістала блакитну сукню, в якій Люба завжди ходила на свята.

Сукня була шовковою, ніжною, але донька вже виросла з неї. Ще на Різдво Марія відігнула матеріал на всю довжину, проте цього не вистачило навіть до колін.

Не довго думаючи, вона дістала свою нову сорочку. Не поспішаючи і акуратно вона забирала мережива.

Їх вийшло багато! Якраз на весь поділ сукні Люби. І ще залишилося на комірці. Майже пів ночі Марія шила мережива, сидячи біля настільної лампи. Але встала легко, за звичкою…

– Мамо, а де моя сукня? – запитала Люба після сніданку.

І Марія з тріумфуючим виглядом винесла їй оновлене мереживне вбрання.

Дівчинка навіть не одразу впізнала в ньому свою стареньку сукню.

– Це… Ти свої мережива відрізала? – запитала Люба з подивом дивлячись на матір.

– По-перше, не відрізала, а відшила. Мереживо носять. Їх можна перешивати із сукні на сукню. І носити довго. Ось, – Марія з усмішкою вбирала свою доньку. – Ти в мене красуня.

– А як же ж ти? Як подарунок? – не заспокоювалася дівчинка.

– А там ще ого-го скільки мережив залишилося! – відповіла їй Марія. – Ти подивися на себе!

Вона підвела до дзеркала Любу і та дивилася на себе, ніби побачила щось чарівне.

– Ох ти… – тільки і змогла вимовити дівчинка.

– Ходімо швидше. А то спізнимося. А дорогою віршика повторимо, – сказала Марія.

Вони йшли і Люба, поглядаючи на сонечко, що встало з-за хмар, повторювала свій віршик.

– Все добре. Головне, не хвилюйся. Адже ти в мене, як добра фея. А феї все вміють і не хвилюються.

– Це ти в мене добра фея, матусю! Дякую тобі… Я буду най, най… А тобі точно своїх мережив вистачить? – знову перепитала Люба.

– Вистачить, вистачить. Треба ділитися. Нам з тобою ці мережива навпіл. Ми ж дівчатка… – засміялася Марія.

Вона нахилилася до дочки і відігнула свою куртку, а потім відігнула светр. Під ним з’явилися білі мережива нової сорочки.

– Ох ти… – зраділа Люба. – Ми обидві красуні!

Вона затанцювала на крижаній доріжці, піднімаючи своє пальтечко, щоб було видно мережива сукні.

– Ну, годі, годі! – сміялася Марія. – Досить, залиш сил для виступу! Артистка!

Вони й не бачили, що позаду, на певній відстані за ними йшли інші діти з батьками і бачили імпровізований танець Люби.

Всі посміхалися, і настрій був святковим. А вулицею розносився спів Любочки:

– Ми дівчатка і ми феї…

КІНЕЦЬ.