До обіду Надія ходила, похмуро насупившись. Вона була ображена. Вона не обмовилася з ним жодним словом. Вона оминала свого повсякденного співрозмовника.

Щоб відволікти себе від поганих дум, Надія з розмахом втискала вила в невелику копицю скошеної трави за городом, і разом, піднявши якнайбільше вантажу, переносила її в яму. Там вона скидала важку сиру траву і відразу поверталася за новою.

Іноді думки перемагали, вона зупинялася, спираючись на держак вил, понуро стояла. Хотілося сходити розповісти нові докази тому, з ким була зараз у сварці, але згадувала про свою образу на нього і знову бралася за роботу.

Співрозмовник ображено був взаємно. У такі ось робочі хвилини він завжди був поруч, але не зараз. Зараз він залишився на подвір’ї і тільки з-під лоба проводжав поглядом Надію, коли вона там з’являлася.

Потім він взагалі став розглядати їхній двір. Це було улюблене його місце у всьому великому світі.

Те, що світ великий, він знав, вірніше здогадувався, бо був мудрим. Коли дивився на птахів, що літають або летять далеко за межі горизонту, розумів – там світ не закінчується. Він тягнеться далі – туди, куди так прагне вітер, куди летять хмари, і звідки приїжджає Андрій.

Через сина, Андрія, і була засмучена Надія. Точніше, через його наречену. Ця дівчина не виходила з голови. З тієї хвилини вчорашнього дня, як переступила Ірина поріг цього будинку, Надя була в якомусь тихому внутрішньому хвилюванні. І поділитися цими своїми думами вона могла тільки з ним – зі своїм вірним песиком та мудрим слухачем – Атосом.

Колись його приніс до будинку чоловік Надії – Іван.

У житті вона зробила одну велику помилку. Був час, коли вони з Іваном розлучилися, і Надя зі старшим Олексієм приїхала сюди, до батьків, до матері. Надія, виправдовуючи себе та розлучення, добре так “переборщила” на адресу колишнього чоловіка, перебільшуючи його гріхи багаторазово і звалюючи провину за розлучення на нього.

Але життя повернуло інакше. За кілька років Іван сюди приїхав. Вони знову зблизилися та зійшлися.

Як відомо, світ не любить нас, як любить нас наша сім’я. Всі тоді розпитували і Надя шкодувала про раніше наговорити стільки у бік Івана. З тих пір намагалася говорити поменше, хоча давалося їй це важко, була балакуча. Іван же навпаки – мовчазний та спокійний.

Тоді й народився в них пізній Андрійко. Різниця з Олексієм була у сімнадцять років. Олексій рано покинув батьківський дім, одружився та жив в Чернівцях. Зустрічалися не часто.

Як і належить вже немолодим батькам – душі у молодшому Андрійку вони не чули.

В останні роки Іван був сивий. З-під густих брів він часто дивився на дружину, без слів кажучи багато про що. Говірка Надія і мовчун Іван з живим поглядом темних круглих очей, так от спілкувалися часто:

– Ти згоден? – Вона дивилася йому в очі – Чому ні? От же впертий. Ну добре…

А коли Іван несподівано і раптово пішов, ось так само з-під насуплених сивих брів на неї глянув Атос. І тепер він став її співрозмовником, слухачем та порадником теж. Порадником, що мовчав, але таким же правильним, яким був чоловік.

Зараз Атос дрімав на фанері перед будкою. Зазвичай це він робив на широкому ганку вдома, але зараз, від образи на господиню, пішов сюди – у злагоджене господарем своє місце.

Чи то згадався, чи то приснився йому вчорашній день, як приїхала сюди нова дівчина. Як чекала на цю зустріч господиня! Ох, як чекала! Як фарбувала огорожу, як вимивала плитку двору, як скаржилася йому на втому.

Згадував, як розповідала вона сусідці Зої про те, що привезе нарешті Андрій наречену свою міську на показ та знайомство. А потім наодинці казала йому:

– Ось бач Атосе. Думала Зоя, що з її Танею Андрій порозуміється. Та ні! Не потрібна йому така. А Андрій хіба пара їй: красень, плечі широкі, та й освіта. Хіба така дівчина потрібна? – Надія втерлася фартухом, – Бач, удумала!

А потім приїхав улюблений його друг та господар Андрій із нареченою. Атос довго розглядав її, нахиливши голову набік. Інша вона була, він таких тут у селі не зустрічав.

Коли вони вийшли надвір, дівчина присіла перед Атосом на лавку і сказала:

– Що дивишся, не подобаюсь? І, здається, не одному тобі.

Вона зняла з ноги, з нафарбованих чорним лаком пальців тапочок, сунула Атосу під ніс і кинула на город.

– Принеси! – показала вона рукою на город. – Принеси, я сказала!

Атос сумно глянув на неї своїми круглими очима, розвернувся і повільно подався до будки. А там ліг, спостерігаючи за тим, що відбувається. Приносити щось йому ще ніхто не пропонував.

– Він що у вас зовсім нічого не вміє?

– Та хто б його тут вчив. Але він дуже розумний, старий правда уже, – Андрій сам поліз за капцем нареченої.

А коли вони поїхали, господиня Надія покликала його на ганок, наклала йому повну миску їжі, сіла на стілець, поклавши на фартух руки. Атос жував і слухав.

– Ох, Атосе, ох, голубчику мій, та за що ж нам це? Ти бачив яка вона? Волосся пофарбоване! Нігті чорні… – Надя зітхала і мотала головою.

Атос відволікся від тарілки і підняв на господиню погляд.

– Так, я знаю, що модно, і без тебе знаю! Але скромніша дівчина повинна бути. Хіба я змогла б поїхати з матір’ю нареченого знайомитися в шортах коротеньких і капцях? Га? Ось скажи.

– Мовчиш? Бо знаєш – не змогла б. От і нема чого тобі сказати.

Надія задумливо подивилася на Атоса, що жував, пішовши в свої думки.

– Як би його відмовити, Атосе? Очі відкрити. Не така вона, безцеремонна. Подивися яка худенька, маленька. Хіба вони пара?

Атос припинив жувати і засуджуючим, як здалося Надії, поглядом глянув на господиню.

– Чому ні? Ти цікавий! – поспішно сказала вона, – Йому закоханість очі закрила, так треба ж допомогти. Адже син. Пояснити, що погану наречену знайшов, мало хороших дівчат чи що! Он хоч Таня Зоїна. І та краще!

І вже відвернувшись від Атоса, різко взявши порожню миску, заходячи до будинку, додала:

– І не буду я тебе слухати, завтра ж подзвоню йому, поговорю. Я йому м’ясо гарне віддала, а він… Нерозумний пес!

Атос розвернувся і подався до себе.

Надія погано спала, наче й не спала зовсім. Все думала.

Ось як, наприклад, син із такою дружиною жити збирається, якщо вона заявила, що не любить і не хоче готувати?

– Так, а як же тоді? Їсти що? – дивувалася Надя.

– Ой, мамо. Ну, я готувати люблю, та й замовити зараз все, що завгодно можна. Інший час, розумієш?

Надя не розуміла. По-перше, син готувати не вмів, це вона знала. Ну, може навчився чогось у студентстві, але так поверхово. Та й чому він має готувати, якщо буде дружина? Це ніяк не вкладалося у голові.

– Так замовляти – це дорого, мабуть, – переживала вона.

– Заробимо, – відповіла Ірина.

– А діти підуть?

– Ми про дітей ще не думаємо, – відповіла майбутня невістка.

Цю розмову Надія прокручувала до ранку. Як про дітей не думати?

А вранці точно зважилася – треба синові дзвонити, треба розповісти йому, що нормальні порядні дівчата так себе не поводять, що в сім’ї завжди є жіноча та чоловіча складова, що жінка має народжувати дітей та господарювати. Це – головне її призначення, інакше сім’ї нічого очікувати.

Він просто молодий, він просто захопився і мати його переконає.

Вона прокручувала цю розмову в голові десятки разів, переінакшувала фрази, наводила аргументи, згадувала приклади. А потім встала і написала собі шпаргалку, щоби нічого не забути.

Вона прорахувала приблизно час, коли син буде на роботі, на обіді.

Швидко впоралася. Треба було згаяти час, і вона пішла за город. Щоб відволіктися від поганих думок, вона з розмахом втискала вила в купу скошеної трави і переносила її у яму.

Із Атосом вона не розмовляла. Надумав вчити! А то в неї в самої голови на плечах немає!

Коли підійшов призначений нею час дзвінка, Надія заздалегідь вийшла у двір – зв’язок у будинку ловила погано.

З будки вийшов розморений спекою пес, сів навпроти і спостерігав. Надя відводила очі, було відчуття, що зараз зустрічатися з ним очима не варто.

Вона дочекалася потрібних хвилин і зателефонувала. Спочатку син запитав про здоров’я і вона трохи відволіклася, розповідаючи. А потім він спитав:

– Ну як тобі Ірина, мамо? Правда, класна?

І тут Надя перевела очі на Атоса, ніби знову чекала поради, той одразу нахилив голову вбік, а потім раптом устав і побіг у будку. Поки Надя бурмотіла щось невиразне, Атос підніс до її ніг капці.

– Ось що, Андрійку. Ти вибирав. І якщо ти її любиш, то і я задоволена. Моди вашої сучасної ніяк не зрозумію, але чим можу допоможу завжди. На те я й мама.

Легкий вітерець підхопив шпаргалку з колін. Атос затримав в її лапою.

Надія закінчила розмову і подивилася на свого вихованця:

– Та може ти й правий, Атосе. Життя покаже… І це їхнє життя. І нехай його власним досвідом проживуть.

А потім додала:

– Жарко тобі, друже? Мовчи, мовчи! Так і бути, умовив. Зараз підемо на річку.

Увечері через паркан її гукнула Зоя:

– Привіт, Надя, – вона стояла напівзігнувшись на городі, – Ну що, як там гості твої? Бачили ми, як їхали вони. Таня каже – не проста наречена.

– Наречена як наречена. Модно зараз так. А ви вже розгледіли все!

– Так сусіди. І Андрійко, не чужий нам, переживаємо.

– А що переживати! Щасливі обоє, до весілля готуються. І Ірина мені сподобалася, а головне – син її любить. А отже, і я вже люблю.

КІНЕЦЬ.