– Щось ти багато наготувала сьогодні, Людо, наче на весілля.

– Майже мамо. Майбутня невістка ж знайомитись приїжджає. Та й трохи зварила. Того трішки, того, і стіл повний.

Оленою Тимофіївна поправила спідницю, немов не помічаючи, що дочці не до розмов, і продовжила:

– Вдома справ багато, пора картоплю підгортати, а вона від плити не відходить. Генадій теж, бач, поголився, сорочку почепив у коридорі. Виходить, мене не запрошуєте дивитися на невістку.

– Чому ж? – Поспішала Людмила. – На вечірньому автобусі приїжджають, приходьте з батьком.

– Батько не піде, занедужав.

– Тоді загорну йому пирога та курочку.

– Заверни. Але все-таки, Люда. Не надто ти її балуєш вперше?

– А як, мамо? Гостинність – це наше обличчя. Як нагодую, як ставитимуся, так і вона синові моєму відповість.

– Ой, – замахала руками мати. – Хто б говорив. Скільки ти сліз пролила, скільки ти повзала на городі свекрухи, а другий день пам’ятаєш, ні? Чи забула зовсім?

Людмила подивилась на матір.

На її засмаглому обличчі, обрамленому білою хусткою, виділялися очі – блакитні, немов літнє тепле небо. Мати за останні кілька років здала сильно, доглядаючи чоловіка, переживала, дочці не хотілося її хвилювати і суперечити.

– Мамо, приходь до семи. Посидимо, познайомимось із дівчинкою.

– Що знайомитись? Онук вибрав вже й заяву до ЗАГСу подали. Тут вже знайомся чи ні, все вирішено. Та й не дівчинка вона вже.

Людмила вдала, що не встигає, прискорила темп, а коли мати вийшла з літньої кухні, сіла на табуретку.

Сама згадала, як тридцять років тому знайомити йшла. Знала і батька майбутнього чоловіка і матір, жили в одному селі, але у різних кінцях. Знала Люда, що не сподобалася вона, але йшла високо піднявши голову. З посмішкою йшла, з букетом гладіолусів, під руку з майбутнім чоловіком, і була впевнена, що вони познайомляться ближче і все налагодиться. Не сталося.

Людмила засумувала. Андрій, старший із дітей Мельників, довго не міг знайти собі дружину. Вже одружилася молодша дочка і три роки як створила родину середня, поїхала з чоловіком у Вінницю. А син так і не одружувався. Була надія у матері, що сподобається Андрію місцева дівчина і залишиться він у селі. Але ні, вийшло інакше.

Син влаштувався працювати в місті і залишився там. На одному зі світських заходів зустрів Віру і почалося. ” Віра це, Віра це”. Про те, як мати чи батько перестав питати, коли дзвонив. Мати і рада була, і сумувала водночас.

Тому й частування вибирала ретельно, не хотіла здатися скромною господинею. Все, з чого можна було вдома приготувати, приготувала, у магазині довго вибирала делікатеси. Матір свою теж через це одразу не запросила, переживала, що може словом чи дією яким зачепити міську. І не скажеш нічого, не шикнеш, мама ж.

Автобус прийшов вчасно. Мати, побачивши сина, стала розмахувати руками, чоловік заспокоїв: “Поводься спокійно”.

За високим і статним сином вийшла з автобуса та Віра. Невисока, темненька, очі чорні, не зрозумієш, що в них. Привіталася.

Люда посміхатися перестала. “Звичайна, звичайнісінька жінка, таких у нашому селі під сотню набереться, а ще є і красивіші, такі, від яких очей не відвести”. Прикро стало за сина.

І вже не хотілося сідати за стіл, не хотілося радіти, навіть вдавати, що щаслива, не вистачало енергії. Голова одразу стала важка.

А син, навпаки, зрадів. І ця радість читалася не тільки на обличчі, вона в кожному слові, в кожному жесті була. Він так ніжно притискав до себе Віру всю дорогу до будинку, що навіть батько звернув на це увагу.

Мати Людмили вже чекала на всіх у домі. Вона сіла на чолі столу, немов головна і поклала руки на колінах. Знала, скаже, що сіла на місце зятя, щоби не заважати нікому.

Віра увійшла до будинку після Людмили і привіталася з Оленою Тимофіївною. Та, не розтискаючи губ, кивнула. Люда одразу зрозуміла, Віра і матері не сподобалася. Тепер їх дві.

Людмила подивилася на сина. Як він світився від щастя!

За столом розмова не клеїлася. Здебільшого батько із сином обговорювали якісь свої справи: батько запитував, син відповідав чи розповідав кумедні випадки, що сталися на роботі. Напруга наростала.

Олена Тимофіївна колупала у тарілці їжу і, не відриваючись, дивилася на Віру.

– Віро, а в мене ось до вас запитання, – почала бабуся. – Знаю, що у шлюбі ви до цього не були, року йдуть, може, ви господарство вести не вмієте чи по-жіночому у вас проблеми?

Андрій застиг почувши таке.

– Ну ти, бабусю, даєш! Оце питання у тебе.

Віра подивилася на Андрія і торкнулася його руки:

– Найголовніше – ми знайшли одне одного. І діти, сподіваюся, будуть проблем не помічала. А господарські питання завжди можна вирішити.

– Давайте краще за знайомство! – зупинив усіх батько, піднімаючи чарку. Люда глянула на нього суворо, але вголос нічого не сказала.

Син підтримав. Віра теж підняла келих і посміхнулася.

– Чого ти, давай з нами, – кивнув Генадій.

– Голова щось важка, я сік, – простягла склянку Люда.

Людмила дійсно відчула себе погано, це заважало матері брати участь у застілля. Змінювалася погода.

Батько з сином пішли на ганок, розмовляли далі, Віра вискочила за ними, а Люда з Оленою Тимофіївною залишились у хаті.

– Ой, Людо, що ж це таке, хто ж нашого Андрійка наврочив, стільки дівчат навколо і гарних, а він…

– Мамо, сама вдень казала, що вибрав він вже, що тепер, – Людмила прибирала посуд.

– Це я говорила вдень, а тепер передумала. Треба її перед онуком виставити невміхою, треба її перевірити, як мене, та тебе перевіряли. Он, на город її, чи на кухню, нехай покаже, що за господиня. До речі, жити де вони зібралися, в місті?

Люда чудово пам’ятала, як другого дня після весілля свекруха розбудила її о п’ятій ранку і відправила доїти корів. Дві сукні тоді в хаті чоловіка було у неї: весільна, біле, і на другий день святкова. Ось у цій сукні Люда і доїла корів, яких у батьків чоловіка тоді було п’ять, прибирала у сараї. А потім у цій же сукні сіла за святковий стіл. Добре мати принесла згодом одяг. Цей вчинок свекрухи Люда запам’ятала все життя.

– В місті…

Люда ще хотіла щось сказати, але зайшла Вір. Вона чула, що сказала бабуся, і їй було ніяково. Не такого прийому вона чекала, вважала, що раді будуть їй, щасливі батьки, що син закохався, одружується.

Коли Віра сказала батькам, що вони поїдуть з Андрієм до нього в гості. Мати чомусь розхвилювалась і довго мовчала в слухавку.

– Ти не рада? – Запитала Віра.

– Раді ми за тебе з татом, дочко, дуже раді. Тільки ти слідкуй за собою, треба себе показати з гарного боку. Знаєш, про батьків чоловіка багато історій ходить.

– У вас чудові стосунки з батьками тата.

– Не всім щастить, Віро. А можуть ще й перевірку зробити. Хто ж захоче свого сина чужій жінці віддавати, не знаючи її.

– Ви ж Андрія прийняли. І перевірок не влаштовували.

– Ми з татом прийняли. Хороший хлопець. Але ж я просто попереджаю…

Віра замислилась. Андрію двадцять сім, а він не був одружений, вони навіть не обговорювали цей момент. Зараз на думку їй спала ідея, а якщо всіх попередніх наречених перевіряли, і вони просто не пройшли перевірку. Андрій сам запропонував з’їздити раніше, не чекаючи батьків нареченої.

Дружині постелили в маленькій кімнаті поруч із кухнею. Вона довго лежала і переживала заснути. Фраза: “Давай, на город її, або на кухню, нехай покаже, що за господиня”. Так і не виходила з голови.

О третій годині ночі Віра вдягнулась і тихо вийшла з дому.

Щоліта, до вступу до інституту, вона проводила в селі у батьків батька чи матері. Тому просту роботу знала, не переживала трудитись. Не було для Віри важко ні підоїти корову, ні вийти в город на прополку.

Віра відчинила двері літньої кухні і ввімкнула світло. Тепер можна було видихнути. Дві-три години в неї в запасі було. Віра намагалася не шуміти, швидко озирнулася. Спочатку впоралася на кухні. З тіста, яке давно підійшло на хліб, сформувало булки і поставила випікатися. Подивилася, що залишилося після застілля у холодильнику, і вирішила, що чіпати упаковане без дозволу господині не варто. Бракувало тільки супу. Гарячого, наваристого. Борщ був би доречним, подумала Віра і поставила варитися мʼясо на бульйон.

Корів батьки Андрія не тримали, тому доїти не було кого. Город у матері Андрія був майже зразково-показовий. Особливого догляду не потребував. А ось картоплю пора було вже підгортати, тим більше після вчорашнього дощу.

Віра, побачивши калоші, і сапки, сама собі посміхнулася. Як розвидниться, можна братися за роботу.

Зварила Віра борщ, посмажила сирників на сніданок, таких, які Андрій любить, закип’ятила чай і вийшла на город. За роботою навіть не почула, як прийшла Олена Тимофіївна.

Та стояла біля грядки з морквою, склавши руки перед собою і дивилася, як Віра працює. Усміхалася.

– Віра, доброго ранку, чаєм пригостиш?

Віра від несподіванки трохи сапку не випустила, підвела голову, помітила, що бабуся задоволена.

Однією чашкою чаю не обійшлося. Олена Тимофіївна спробувала і сирники, і шматочок гарячого хліба з’їла. Нічого до ладу не питала, все більше дивилася. Дивилася, як уміло ріже хліб ця незнайома їй жінка, як рухається незнайомою кухнею, як ставить чашку перед нею і на якій тарілці подає їжу. Все важливе було для бабусі.

Люда вийшла у двір ближче до сьомої години. Прокинулася рано, але вставати не наважувалася, переживала розбудити сина та гостю. Олена Тимофіївна сиділа на лавці біля паркану і щось смішне розповідала Вірі, яка підгортала картоплю. Вони разом весело сміялися з історії і розмовляли, немов давні подруги.

– О, Людо,- звернулася до дочки мати,- ось ти й спиш довго, невістка, дивись, город тобі вже підгортає, хліб спекла, сніданок приготувала.

Люда махнула рукою:

– Голова важка.

– Старієш, – захитала головою мати і відвернулася, продовжуючи розповідати щось Вірі.

Люда зайшла на літню кухню та сіла за стіл. Борщ на плить, хліб вже остигає під рушником і улюблені сирники сина в тарілці під кришкою.

– Ось тобі й невістка, – Олена Тимофіївна зайшла слідом. – Добра! Спокійна будь за сина..

– Бачиш, мамо, навіть перевіряти не треба. Скоріше це вона нас перевірила, на місце поставила, – засміялася Люда. – Навіть улюблених сирників синові напекла.

– Сирники чудові, я пробувала. Буди чоловіків, настав час снідати.

Люда вийшла надвір і подивилась у бік Віри. Себе згадала. Молоду, щасливу. Перехрестила, щоб та не бачила, і посміхнулася: “Будьте щасливі”.

– Віра, кидай все. Роботу цю не переробити, підемо снідати.

КІНЕЦЬ.