Любов Сергіївна закрила двері до себе в кімнату й розплакалася.

У вухах все ще лунала випадково підслухана розмова дочки з зятем…

– Вічно вона все метушиться! – казав зять Віктор дочці Любові Сергіївні Вікторії.

– Втомився я від неї!

– Я так само втомилася! – відповідала йому дружина. – Але що ж робити? – Доведеться терпіти. Це її житло. А нам зараз не по кишені купівля свого.

Любов Сергіївна важко зітхнула, витерла сльози і зателефонувала до своєї подруги.

– Любочко, – зраділа та. – Приїжджай. У нас тепло. Погуляєш біля моря. Відпочинеш. Сил наберешся. Я тебе із сусідом познайомлю. Він, як і ти вдівець. Живи скільки хочеш. А в тебе все гаразд?

– Все добре, – збрехала Любов Сергіївна. – Втомилася тільки…

Не гаючи часу, жінка зібрала сумку і вирішила діяти. Вона купила по інтернету квиток і поїхала.…

Наступного дня, відвівши онука до школи, а внучку в садок, вона взяла аркуш паперу і розписала всі заняття дітей. Після цього вона зателефонувала дочці й поставила її перед фактом.

– Мамо, – розгубилася Віка.

– Ми ж сьогодні в гості зібралися! А хто із дітьми буде?!

– Значить, доведеться гостей скасовувати або з собою брати, – сказала Любов Сергіївна. – У мене справи.

Увечері того дня в сім’ї панувало радісна збудження.

– Вечері немає, але це не біда! – щебетала Віка.

– Можна піцу замовити. Вітю, завтра в мене манікюр, забереш Іринку з садка?

– Звичайно! – кивнув чоловік і заглянув у тещин список.

– А у Миколи завтра футбол. А післязавтра музика. Як бути?

– Я його відведу, – трохи подумавши, відповіла Віка. – Доведеться манікюр скасувати. А ось музику тобі доведеться брати на себе.

– А хто Іринку з садка забере післязавтра?

– Дочка повністю на тобі, – поцілувала Віка чоловіка в щоку. – Тобі по дорозі.

…Тиждень на морі пролетів швидко. Теплими, південними вечорами, Любов Сергіївна, Софійка і її сусід Микола Іванович грали в ігри, вдень жінка допомагала на городі подружці і разом із сусідом прогулювалася біля моря, вдихаючи солоне повітря.

– Знаєте, у чому ваша проблема? Ви все звалили на себе, – статечно міркував Микола Іванович. – Внуків, дім. Ви повинні зрозуміти, що це онуки і у них є батьки. Ось батьки й повинні займати ними. А ми бабусі та дідусі їх балуватимемо і любитимемо. Звісно, жити треба окремо від дітей. Тоді й пануватиме мир і любов.

– Згодна, але що робити, якщо вони фінансово не можуть купити собі житло?

– Важко купити, дуже дорого, але реально. Якщо відмовитися від звичного життя, тугіше затягнути паски і знайти додатковий заробіток. А під лежачий камінь і вода не тече…

– Віко, я більше не можу! – не витримав Віктор. – У мене вже від такого харчування не знаю, що буде. Щодня замовляти їжу і дорого, і шкідливо.

– А що я можу зробити? – дружина знизала плечима. – Я так само працюю. А після роботи у Миколи то одна секція, то друга. А ще Іринка заслабла. А я не можу лікарняний взяти. У мене звіт.

– Я також на роботі не в іграшки граюся, – закипів чоловік. – Ти жінка. Це твій обов’язок готувати їжу.

– А ти чоловік! – сказала Віка. – Ти маєш сім’ю забезпечувати. Ось тоді я кину роботу і займатимуся домом і дітьми.

На кухні сталася сварка. Подружжя сварилося, згадуючи минулі образи.

– Бабусю, – Микола бурмотів у телефон. – Ти скоро приїдеш?

– А що трапилося, любий? – занепокоїлася Любов Сергіївна.

– Мама з татом сваряться. Я вчора до школи запізнився. Іринка без казки не засинає. Приїжджай швидше.

– Миколо, а ти вже дорослий, візьми книжку і почитай сестрі. А до школи запізнюватися недобре. Сам, під будильник, прокидайся і збирайся. Я тебе вчила яєчню готувати. От і порадуй батьків. Приготуй сніданок.

Після розмови з онуком, Любов Сергіївна розхвилювалася і зазбиралася додому.

– Любочко, – вмовляв її Микола Іванович. – Не поспішай. Дай їм шанс. Так, зараз їм важко, але вони впораються. Вони зможуть навчитися жити без тебе. Все в них вийде. І діти будуть нагодовані, і в домі все гаразд. Наберися терпіння і все буде добре. Як же їм навчиться самостійності, коли ти їм досі мама і нянька?

Любов Сергіївна піддалася на вмовляння та відклала поїздку…

…Під південним сонцем три місяці пролетіли, як один день.

Микола Іванович одягнувся у свій найкращий костюм, купив квіти, ігристе й вирушив до сусідок.

– Любочко, Любов Сергіївно, – урочисто промовив він, простягаючи квіти. – На жаль, але ми не молодіємо. Та роки, що залишилися, мені дуже хочеться провести разом з вами! Вважайте, що це офіційна пропозиція руки й серця. Я не кваплю вас. Розумію, крок серйозний… Подумайте. Я буду чекати вашої відповіді…

– Але я не можу! – почервоніла жінка. – А як же ж мої? Вони пропадуть без мене.

– Не пропадуть, – встряла в розмову подружка. – Ти ж з ними по телефону щодня розмовляєш. Знаєш, що у них все добре. Зять знайшов підробіток. Віка працює на пів ставки. Встигає займатися дітьми. Іринка навчилася читати. Залишайся. Вони на море і до тебе на канікули й у відпустку приїжджати зможуть. Так що твій переїзд всім на користь пішов.

Любов Сергіївна подумала трохи, почервоніла від задоволення і прийняла пропозицію…

КІНЕЦЬ.