– Вам кого? — спитала Ірина, не відчиняючи двері, дивлячись на незнайомця в вічко.

На його обличчі сяяла щаслива посмішка.

– Ірино, це я! Микола! — радісно сказав чоловік. — Чоловік твій колишній. Забула, чи що?

– Микола? — злякано промовила Ірина, відчиняючи двері. — Я тебе й не впізнала.

– Не очікувала?! — задоволений собою спитав Микола. — А я повернувся. Між іншим, на мені зараз той самий костюм, у якому колись з тобою одружився. Спеціально вдягнув. Щоб приємне нагадати. До речі, сорочка, капелюх, краватка та туфлі на мені ті самі, що й на весіллі. Пам’ятаєш?

– Так, – відповіла Ірина. — Костюм та інше пригадую. Туфлі ті самі це точно. А ти змінився.

Микола радісно посміхнувся.

— Та гаразд, — відповів він. — Скажеш також. Змінився. Такий самий, як і був. Хіба що погляд і вираз обличчя стали мудрішими. А так я колишній. Але, Ірино, я не з порожніми руками. Подарунки тобі приніс. Дозволь, я пройду.

І не чекаючи дозволу, Микола увійшов до квартири, вносячи з собою дві величезні валізи, розміром із себе.

– І в обох подарунки? – запитала Ірина.

Микола засміявся.

– Смішна ти, Іринко, – сказав він, – ось скільки тебе пам’ятаю, постійно жартуєш. Це ж треба вигадати! Подарунки у валізах! Скажеш таке. У валізах – речі мої. Взяв найнеобхідніше. Ну там… Загалом, для початку. Решту привезу пізніше. А подарунки… Заплющ очі. Ну, закрий, що ти.

— Не збираюся нічого закривати, — відповіла Ірина, згадуючи той час, коли вона була дружиною Миколи.

Минуло вже більше трьох років, як Микола та Ірина розлучилися. Але весь цей час Микола мешкав один. Нові стосунки із жінками Микола починати не хотів. Не стільки через недовіру жінкам (хоча і це теж було в ньому), скільки через небажання щось там починати з самого початку — з чистого, як він казав, аркуша.

— Знову ці знайомства, — гидливо морщачись, міркував Микола, — знову перші побачення, впізнання одне одного. І так далі і тому подібне. А грошей скільки витратити доведеться, поки знайдеш її, ту саму?! На кіно. Квіти. А в їдальнях та в кафе ціни майже як у ресторані. Тисяч пʼять (а може і більше) доведеться витратити лише на один період знайомства у перші три місяці!

І ще невідомо, чи окупляться вкладення. Раптом виявиться, що ми не створені один для одного? А? Хто знає? У такій справі ніхто дати гарантії не може. На вигляд вони всі гарні. Милі, добрі, акуратні. А копнеш глибше і з’ясовується таке! Сто разів пошкодуєш, що зв’язався. А гроші вже витрачені. Ні-ні. Не хочу знову проходити всі ці етапи. Навіщо? Коли є колишня , з якою все зрозуміло. І нічого не треба знову проходити. Тим більше що за три роки я вже за нею скучив. Та й вона за мною теж скучила.

Ось чому й вирішив Микола повернутись до дружини, яку колись покинув.

— Справді, — міркував він, збираючись до колишньої, — ну що я не людина, чи що. Все один, та один. А Ірина любить мене. Я ж знаю. Навіть відпускати не хотіла, коли я йшо від неї. І розлучатися теж не хотіла. Значить, кохає. До того ж, у неї квартира є. Однокімнатна, але своя. Мабуть, повернуся до Ірини. Все ж краще, ніж у гуртожитку. Та й, щиро кажучи, важко без жінки. Та ні, жити можна. Але… Задоволення не те.

Миколу навіть не бентежив той факт, що він із Іриною вже давно не спілкувався. Більше трьох років!

— Що з того, що ми давно не бачилися? – думав він. — Вона теж людина! І їй, мабуть, одній не солодко. А час – це поняття відносне. Що таке три роки для тих, хто люблячих одне одного сердець?! Мить!

При тому, що Микола був людиною ощадливою, він розумів, що з порожніми руками до колишньої дружини йти не можна. Став Микола думати, що корисного можна подарувати колишній. Оглянув кімнату. Побачив термос.

– Термос їй подарую, – рішуче сказав він. — Термос — дуже корисна річ у господарстві. Скажімо, на рибалку чи за грибами. Незамінна річ.

Микола знову оглянув свою кімнату. Побачив електричний чайник.

– І чайник електричний подарую, – сміливо продовжив він. — Вона зрадіє. І справа навіть не в самому подарунку, а в тому, що я виявив їй увагу.

Микола ще раз оглянув кімнату. Подивився вниз. Побачив килим.

— І килим подарую! – упевнено заявив він. – А що? Дарувати так дарувати! Мені не шкода. Все одно разом житимемо.

І ось тепер Микола вийшов із квартири Ірини за подарунками і незабаром повернувся, вносячи килим.

– Пам’ятаєш? — спитав він.

– Як не пам’ятати, – відповіла Ірина. — Це ж та сама половина килима, яку ти собі відрізав, коли йшов від мене.

– Ну, так, – захоплено погодився Микола. — Та сама половина і є. Символічно, так?

– Символічно, що? – не зрозуміла Ірина.

— Я маю на увазі половинки килимів, — відповів Микола. — Через їхнє повторне з’єднання і ми з тобою знову з’єднаємося. Правильно? Де там його друга половина? У кімнаті? Давай прямо зараз з’єднаємо їх.

— Не вийде, Коля, з’єднати, — сумно промовила Ірина. – Ту половинку я викинула.

– Як викинула? Куди викинула?

— Забув, куди сміття викидають?

– А коли викинула?

— А одразу, як ти пішов, так і викинула його.

– Чому? То ж був мій тобі подарунок. На новий рік.

– На день народження, – уточнила Ірина.

— Та все одно, — сердито промовив Микола. — Та хіба можна так з подарунком?

– Ти його зіпсував.

— Не зіпсував, а обережно відрізав свою половину. Покладену мені за законом.

— Міг би весь забрати. Я тоді пропонувала.

— Мені чужого не треба.

— Але ж мій чайник електричний і термос ти забрав, — нагадала Ірина.

– Термос і чайник я взяв як пам’ять! – відповів Микола. – До речі! Добре, що нагадала. Я тобі ще подарунки приніс.

Микола знову вийшов із квартири і невдовзі повернувся з термосом та чайником.

– Впізнаєш? — радісно спитав він.

– Впізнаю, – відповіла Ірина. – Це вони.

– Тепер знову твої, – радісно промовив Микола. — Користуйся, Ірино, на здоров’я. Ми ж тепер знову разом. Одна сімʼя, — Микола тяжко зітхнув. – Як раніше.

– Це віе подарунки? – запитала Ірина. — Чи ще є?

Микола насторожився.

– Всі, – підозріло відповів він. – А тобі мало?

– Ні-ні. Що ти. Цілком достатньо. Це так. Просто запитала.

— Ти це, Ірина, наступного разу акуратніше питай. А то я можу й неправильно зрозуміти. Ти ж мене знаєш. Я людина пряма і того ж вимагаю від жінок.

— Я знаю, Коля, знаю. Вибач.

Микола вже хотів зняти взуття та пройти на кухню, але в цей момент пролунав плач дитини. Ірина пішла до кімнати. Плач припинився. Ірина повернулася до передпокою.

– Це хто там у тебе? — злякано спитав Микола.

– Дочка. Машенька.

– Як донька?

– Так. Наша дочка з тобою.

– Наша?

— Ну, ти ж повернувся до нас. Адже ми тепер одна сім’я. Сам казав. Правильно?

— Повернувся, — згодився Микола. — казав.

– Ну ось. Значить, і дочка тепер наша. Мені від тебе килим, чайник і термос. А тобі від мене – донька.

— Але коли три роки тому я йшов, жодної доньки не було. Термос був, чайник. Від килима забрав свою половину. Це пам’ятаю. Доньки не було.

— Звичайно, не було. Звідки ж їй було взятися. Вона лише півроку тому народилася.

– Як півроку тому? Чому?

— Навіть не знаю, Коля, що й відповісти тобі на таке запитання. Чому? Не знаю чому. Так вийшло. А що тебе бентежить?

— Але ж вона не моя!

– Була не твоя. До сьогоднішнього дня. А тепер твоя стане.

– Ні, Ірина. Ми так не домовлялись.

— Так ми й про килим, чайник і термос теж не домовлялися.

— Термос, килим та чайник — це одне. А донька – це зовсім інше.

З цими словами Микола став згортати половинку килима.

— Знову йдеш?

– А ти як думала, Ірина? На що розраховувала? Я до тебе з усією, можна сказати, душею. А ти?! Чим відповіла? Поки мене не було, дитину тут завела. І тепер хочеш на мене її повісити?

— Дуже хочу, Коля, — відповіла Ірина. – А що не можна? Думала, ти зрадієш.

– Не вийде!

— Ну чому не вийде, Коля. Давай спробуємо. Може, й вийде щось. Як раніше.

— Та не вмовляй мене, — відповів Микола.

— Ну, чому не вмовляти, Микола. А як мені хочеться?

— Сказав «ні», отже, ні.

– А як же я?

— Раніше треба було думати. Мені лише 30 років. Попереду ціле життя. А ти що мені пропонуєш? Утрьох в однушці? Ні. Краще я в кімнаті в гуртожитку якось сам. Один. Краще без жінок, ніж таке. Ні, ви подивіться на неї. Чужу дитину вирішила на мене звалити. І так рішуче, начебто в цьому немає нічого такого. Наче так і треба. Куди котиться цей світ? Хто скаже мені?

У кімнаті знову почувся плач дитини. Ірина пішла до неї. Микола скористався моментом і вискочив із квартири, прихопивши із собою килим, термос, електричний чайник та величезні валізи.

— Сподіваюся, що більше він не з’явиться, — з полегшенням зітхнула, сказала Ірина, виходячи до передпокою, зачиняючи за колишнім чоловіком двері.

Через десять хвилин після відходу Миколи додому повернувся Ілля, чоловік Ірини та батько Машеньки.— Ти чого такий захеканий? – Запитала Ірина.

— Уявляєш, ліфт зламався, — відповів він. — Ніколи не ламався, а раптом зламався. Довелося пішки на 20 поверх підніматися.

Ілля засміявся.

— Ти чого смієшся? – запитала Ірина.

— Та на десятому поверсі зіткнувся з чоловіком, — відповів Ілля. — Він униз спускався. Ти тільки уяви. Він мав дві валізи величезних, розміром з нього, килим згорнутий — на плечі, а під пахвами — чайник і термос. Я запропонував допомогти, але він мене не почув. Ішов, не помічаючи довкола нічого, і сам із собою розмовляв.

— Розмовляв?

— Лаявся, — уточнив Ілля. — З того, що всі жінки однакові. Тільки й думають, як чоловіка обдурити. Схоже, що його дуже образила якась жінка. І тому він зібрав усі свої речі та пішов з дому.

– Або його вигнали, – припустила Ірина.

— Може, й вигнали, — згодився Ілля. — Але перед цим дуже образили.

КІНЕЦЬ.