Ольга Іванівна, дивлячись у дзеркало, поправила на шиї нову бірюзову хусточку, поправила рукою каштанові з сивиною кучері, взула туфлі на невеликому каблучці і, посміхнувшись своєму відображенню, вийшла за двері. Ользі Іванівні було сімдесят два роки, але йшла вона легкою ходою, з легкою усмішкою на підфарбованих губах, а в очах її світилася легка мрійливість. Так, мабуть, вона виглядала й почувала себе в двадцять два, коли йшла на побачення зі своїм майбутнім чоловіком Борисом, молодим, карооким хлопцем. 

Зараз вона теж йшла на зустріч із чоловіком. Борис Сергійович, який рано вийшов на пенсію, підробляв спочатку на місцевому підприємстві, а зараз охоронцем на автостоянці в денну зміну 2 через 2. Автостоянка знаходилася за п’ятнадцять хвилин ходьби від будинку подружжя, і кожну зміну в будь-яку погоду Ольга Іванівна йшла зустрічати чоловіка з роботи.

– Як день минув, Борисе? – незмінно питала Ольга Іванівна, беручи чоловіка під руку, коли вони поспішаючи прямували у бік будинку.

– А як твій день минув, Оля? – Обов’язково запитував Борис Сергійович у дружини, розповівши про події, новини чи їхню відсутність свого дня.

Так вони йшли не поспішаючи, говорили про щось важливе або про дрібниці. Заходили по дорозі в магазин за свіжим печивом до вечірнього чаю або не заходили, коли Ольга Іванівна, сміючись, казала:

– Знаєш, я сьогодні була в кулінарному настрої і спекла такі чудові булочки з корицею. Будуть ще зовсім свіжі до нашого повернення.

– З корицею, мої улюблені. – схвально кивав у відповідь Борис Сергійович.

Цього вечора булочки з корицею, а, можливо, й не вони навіяли Борисові Сергійовичу одну ідею:

– Тобі не буде важко, як-небудь приготувати більше пиріжків чи булочок, хочу напарника свого нічного пригостити? Бідний хлопець (а для Бориса Сергійовича його тридцятичотирирічний напарник Андрій, був, справді, ще хлопцем) харчується незрозуміло чим, постійно у відрі для сміття одні упаковки від цих швидкорозчинних пюрешок і вермішелі, – Борис Сергійович, якому дружина на кожну зміну дбайливо збирала контейнери з домашньою їжею, скривився.

– Звичайно, до наступної зміни і зроблю. – одразу погодилася Ольга Іванівна. – Неодружений, напевно. – Додала вона.

– У тому й річ, що ні. Дружина, двоє дітей. Він і підробляти пішов у нічну, бо з основної роботи зарплати не вистачає. З нічної ще туди біжить, от я його раніше і змінюю. А в ніч, сама ж знаєш, робота не важка, після десятої-одинадцятої вечора вже ніхто й не приїжджає, та й Роккі (так звали німецьку вівчарку, що жила на автостоянці) загавкає, якщо хтось через паркан перемахне, тож до ранку можна поспати. Начебто і не втомився, а все копієчка до бюджету додаткова.

Ольга Іванівна співчутливо похитала головою і до наступної зміни чоловіка встала раніше, щоб насмажити пиріжків.

– Дякую! Гарного дня. – Борис Сергійович ніжно поцілував на прощання дружину в щічку.

– До вечора. – Ольга Іванівна дбайливо поправила шарф на шиї чоловіка, осінь стояла прохолодна, а потім дивилася у вікно, поки Борис Сергійович не зник за поворотом.

– Борисе Сергійовичу, а ти що це сьогодні раніше звичайного? – здивувався Андрій, побачивши напарника.

– Та ось, встав раніше, а дружина якраз пиріжків наготувала, думаю, а чи не попити нам з тобою чаю.

– Пиріжки – здорово! – зрадів Андрій, натискаючи на кнопку електричного чайника. – Давно я домашніх пирогів не їв. – примовляв він, нахвалюючи частування.

– Ну нічого, ця майстерність – справа наживна. Це я до того, що якщо твоя дружина не вміє пекти, та й готувати, то навчиться з часом. – тактовно зауважив Борис Сергійович.

– Іра-то? Вона вміє готувати. Або краще сказати, вміла. – відмахнувся Андрій, відкушуючи черговий шматочок. – Ось правильно кажуть, жінки вони такі, аби заміж вискочити. До весілля і красуні і майстрині, а через рік-два дивишся… куди все поділося? – розходився Андрій. – Я взагалі для сім’ї на двох роботах, а додому прийдеш, безлад вічний, на вечерю сардельки чи котлети магазинні, а сама… Ти вже не ображайся, Борисе Сергійовичу, ось твоя дружина, хоч і в роках, а завжди шикарно виглядає, а Ірина моя, запустила себе. Та й сваримося постійно. Одне й тримає, іпотека та діти. – Знижуючи голос, ніби розповідаючи великий секрет, закінчив Андрій.

Борис Сергійович був збентежений, після почутого.

– А Ірина, отже, не працює? – уточнив він.

– Як це не працює? Працює звісно. – здивувався Андрій.

– І дітлахів у вас двоє, правильно я пам’ятаю? – продовжив ставити запитання Борис Сергійович.

– Син у третьому, донька до садка ще ходить. – підтвердив Андрій. – Степан у нас, прямо скажемо, не відмінник. Сам і уроки вивчити не може, Іра з однією математикою з ним по годині сидить.

– А ти що ж із уроками не допоможеш? Чи другий клас не під силу? – посміхнувся Борис Сергійович.

– Я з роботи, стомлений. – образився Андрій.

– З молодшою, напевно, бабуся допомагає? – Не зважаючи на репліку Андрія, спитав Борис Сергійович.

– Бабусь немає. Сама Ірина справляється. – розвів руками Андрій.

– А ти що ж не допомагаєш? – знову здивувався Борис Сергійович.

– Кажу ж, втомлююся я на роботі. Та й що я в ляльки з нею гратиму? Це Ірина все з нею: і грає, і вчить книжки якимось там, казки перед сном читає.

– А крім садка та школи, напевно гуртки, секції? – Андрій не помітив, хитрої посмішки Бориса Сергійовича.

– Звичайно. У плавання обидва ходять, дуже корисно для здоров’я. У групи, щоправда, різні, у різний час це не зручно. Степана ще в секцію футболу віддали, у школі важко, а в спорті молодець. Їздити, щоправда, на інший кінець міста, сам поки що не може, але перспективи гарні, як каже тренер, тож Іра возить. А мала в балет другий рік вже ходить, ти б бачив, як хвацько у неї виходить, я пару разів на звітних концертах був. – з гордістю розповідав Андрій.

– Молодці! – підтримав Борис Сергійович. І додав. – У балет теж Іра водить?

– Зрозуміла справа. – підтвердив Андрій.

– Не дивно, що не вистачає в Ірини часу на приготування повноцінного обіду та наведення ладу та марафету. – похитав головою Борис Сергійович. – А сам ти що в цей час робиш?

– Відпочиваю. Ну, ти ж розумієш, на двох робота я. – обурився Андрій.

– Стривай, ти ж казав, водієм, на якійсь великій машині працюєш, навантаження-розвантаження годинами тягнеться, хвалився, що в цей час у кабіні спокійненько спиш. – Андрій закивав головою, підтверджуючи слова напарника. – Та й тут, чого крутитись, у ніч завжди поспати можна, знаю, сам працював. Виходить, не так сильно й утомлюєшся, міг би дружині й допомогти. – зробив висновки Борис Сергійович.

– Ти що це, дорікати мені надумав? Я свою справу знаю, заробляю, а затишок, діти, борщі – це жіночий клопіт. – насупився Андрій.

– Мда. – задумливо глянув на Андрія Борис Сергійович. – Ось ти сам помітив, що Ольга Іванівна моя добре виглядає. Такою вона і була п’ятдесят років тому, і всі ці п’ятдесят років. Адже у нас з нею троє дітей, зараз вже й онуки та правнуки. А коли діти росли, помічників теж не було. Та й я з моєю то роботою, то відрядження, то понаднормові, то чергування. Але вдома завжди затишок, порядок і чисто і приготовлено. А знаєш чому? – Борис Сергійович зробив паузу.

— От і я тобі говорю, лінується Ірина моя! Не дарма я її сварю. – Андрій так зрадів підтвердити свої слова.

– Ні! Бо ми робили все разом: і дітей виховували, і по дому роботу не ділили, на чоловічу та жіночу. А вже якщо у мене вихідний був у суботу чи неділю, то завжди я з ранку і сніданок приготую, і дітей зберу на прогулянку, щоб Ольга від нас відпочила, поспала довше чи в перукарню сходила, чи куди там панянки ще ходять. – Борис Сергійович помітив, як Андрій косо глянув на нього. – І це не тому, що я підкаблучник, а тому, що дружину свою люблю і поважаю. – Чітко, ніби крапку поставив, закінчив Борис Сергійович.

– Гаразд, заговорилися. Піду я, і так спізнюся вже. – схаменувся Андрій.

– Іди іди. – хитаючи головою провів його напарник.

– Як пиріжки? – поцікавилася Ольга Іванівна, зустрівши чоловіка з роботи.

– Сподіваюся, Оля, ми з тобою і твої пиріжки врятують цілу родину. – посміхнувся Борис Сергійович.

– Вони що всією сім’єю не мають що їсти? – захвилювалася Ольга Іванівна.

– Та ні, не бери в голову, це я не так висловився. – заспокоїв Борис Сергійович.

Наступного дня подружжя вирушило у відпустку, до санаторію майже на місяць.

– Привіт, Борисе Сергійовичу! Добре хоч в останню зміну мене застав. – зрадів його появі Андрій.

– Звільняєшся? – здивувався Борис Сергійович.

– Так, навернувся варіант: не поспиш, звичайно, зате зарплата хороша. Вдома більше часу буватиму.

– До речі, як вдома? – із цікавістю запитав Борис Сергійович.

– Думав я над твоїми словами. – почухавши потилицю відповів Андрій. – Ну що я справді уроки за другий клас не допоможу зробити? Та й футбол… цікаво ж за сина повболівати. Загалом, я його тепер у секцію воджу. — Видно було, що Андрію соромно, наче звітував перед напарником. Але, бачачи, як Борис Сергійович схвально киває, додав вже з азартом. – Картоплю днями вчив його чистити, посмажили потім зі шкварочками, смакота! Давай, бувай, Борис Сергійович. Дякую тобі за все. – Андрій міцно потис руку тепер вже колишнього напарника.

Борисе Сергійовичу, з посмішкою проводжав його поглядом: сподівався, що потихеньку і запанує в сім’ї Андрія гармонія та порозуміння, які бувають, коли люди люблять і поважають один одного.

КІНЕЦЬ.