Марія прийшла з роботи і відкрила двері своїм ключем.

Коли вона зайшла в квартиру, її чоловік Микола чомусь уже був удома.

Він сидів на дивані, і про щось напружено думав.

– Микольцю, ти чому сьогодні раніше за мене прийшов? – стурбовано запитала дружина.

– Та так… Втомився я щось, взяв на пів дня відгул. Сиджу ось і думаю. У твоєї мами ж незабаром день народження?

– Так, я пам’ятаю, – посміхнулася Марія. – Але мій день народження набагато раніше! Він уже післязавтра!

– Ну, з твоїм все зрозуміло. А ось із днем народженням тещі – не дуже все ясно.

– А що ж із ним неясно? – Марія здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається.

Що ми їй дарувати будемо?

– Дарувати?! – здивувалася дружина.

– А чому ти дивуєшся? Ми ж маємо її привітати, правильно?

– Ну, так… – Марія знизала плечима. – Купимо тортик, зайдемо після роботи до неї в гості. Посидимо, поп’ємо чаю…

– А подарунок?

– Я ж говорю, ми купимо їй тортик.

– І все?

– Ну так. Ми ж суто символічно. А в нас борги, кредити. А в неї – зовсім ніякий не ювілей.

– Але ж це твоя мама, – задумливо сказав чоловік. – Тортик з нашого боку – це буде верх скупердяйства. Адже ми з тобою не скнари, правда?

– А що ти пропонуєш їй подарувати? – Марія теж задумалася. – Може, якийсь кухоль?

– Який ще кухоль?

– Для чаю.

– Знову для чаю? – Микола скривився. – Марія, це твоя, мама! Вона тебе виростила, виховала. А ти їй – келих! Настав час тобі вже віддавати борги.

– Які ще борги? – здивувалася Марія. – Ти що таке говориш? Це ж моя матуся, а я її донька! У мене перед нею жодних боргів нема! А ось перед банком у нас із тобою величезні борги за квартиру. Тож мамі вистачить і тортика.

– Значить, собі ти на день народження чекаєш у подарунок дорогу сукню, а мамі вистачить і тортика? – Микола, чомусь, насупився. – Так?

– Ну, так, – розгубилася Марія. – Ми ж сукню мені вже через інтернет замовили. Скоро має прийти.

– А як же ж наші борги?

– Але ж ми розплачуємося за квартиру вчасно. Ми на сукню спеціально відклали.

– Це зрозуміло. Але якщо ми тобі замовили дорогу сукню, то значить, треба купити і твоїй мамі подарунок дорожчий.

– Ну, гаразд… Що ти можеш їй подарувати дорожче?

– Як що? Теж сукню.

– Сукню?! – Марія мало не поперхнулася. – Мамі?!

– Ну так. Таку ж, як і тобі, але тільки трохи простішу й дешевшу. Треба і їй теж терміново замовити сукню. Поки ще є час.

– Ти зовсім, чи що?! – Марія не вірила своїм вухам. – Ти ж бачив, які зараз ціни на ці сукні!

– Але ж тобі ми замовили, не дивлячись на такі ціни!

– Але ж я твоя дружина!

– А твоя мама, між іншим – моя теща!

– І що? Хіба не можна купити щось інше?

– Не можна.

– Чому?

– Бо тобі ми купуємо сукню!

– Ну що ти починаєш: тобі купуємо, тобі не купуємо? – розізлилася Марія. – Я не розумію зв’язку!

– А що ж тут розуміти? У неї день народження через тиждень після твого. І коли вона дізнається, що тобі ми купили сукню, а їй тільки нещасний тортик, чи – не дай Боже – безглуздий кухоль… Ось, як ти думаєш, що вона після такого подарунку про нас подумає?

– Нічого не подумає. Подумає, що ти дуже любиш мене.

– Ні, Маріє, вона тільки вдасть, що так думає. А сама подумає, що ми її зовсім не любимо! Вона точно подумає, що ми – скнари.

– Ну, з чого ти це взяв?

– А з того, що так подумає будь яка людина. Ви дві рідні мені людини, і значить, по-хорошому, я повинен дарувати вам однаково дорогі подарунки. Адже так?

– Ні, не так! Я тобі рідніша!

– Зрозуміло, що ти рідніша. Але вона – твоя мама і моя теща, і я повинен не применшувати себе в її очах. А ти мене змушуєш робити протилежне.

– Чого це я змушую тебе?

– Ти хочеш, щоб я виглядав в її очах жалюгідним і жадібним. І незабаром вона почне ставитись до мене так само, як ставляться погані тещі до поганих зятів! Ти цього хочеш?

– Ні, я цього не хочу.

– Тоді давай купимо їй сукню.

– Припини говорити нісенітниці! – нервово сказала Марія. – Навіть не мрій про це!

– Але чому?

– Бо нам на дві сукні такі грошей не вистачить! Ти забув, що у нас з тобою кредит?

– Нічого. Я позичу десь грошей. Якось викручуся.

– Ні! – вигукнула грізно дружина. – Не смій позичати, коли ми й так уже вічні боржники. Хочеш, щоб ми з тобою залишилися взагалі без квартири?

– Але ж ти собі хочеш сукню?

– Ну, Микольцю! Ну досить! – Марія готова була розплакатися.

– Що досить? Давай вирішуй, ми купуємо або дві сукні, або… Два торти. Що ти вибираєш?

– Що-о-о?! – дружина застигла і з широко відкритими очима дивилася на чоловіка.

– Чи ти хочеш собі в подарунок келих?

– Я хочу сукню… – жалісно сказала вона. – Її вже скоро треба буде викуповувати.

– Але ж на дві сукні у нас грошей не вистачить, ти ж сама сказала. Значить, від твоєї доведеться відмовитися.

– Але чому ми повинні купувати дві сукні?

– Тому що в тебе є мати, яка нас любить. І ми маємо подарувати їй подарунок, рівноцінний твоєму. Розумієш? Так буде чесно і благородно.

– І все?

– Так! Коли вже їй тортик, то й тобі теж тортик.

– Але ж у мене день народження раніше! І я твоя дружина! Кохана!

– Добре. Тобі я куплю найдорожчий торт, який тільки знайду в місті. Чи все-таки сукню? Чи келих?..

– Ні… Келих мені не потрібен. Нехай буде торт… Ну і підступний же ж ти, Микольцю …

– Ага… Підступний… – Микола раптом встав з дивана, підійшов до шафи і відкрив її. Всередині, на вішачку, була нова сукня. – Вітаю, кохана. Сьогодні прийшло наше замовлення, я його вже викупив.

– Ну, Микольцю! Ну… – дружина змінилася на обличчі, радісно кинулася до шафи, потім раптом застигла і запитала. – Стривай… А мамі? Ти, часом, мамі нічого не купив?

– Купив, – кивнув винувато чоловік.

– Що ти купив? – Марія побіліла. – Сукню? Ти, все-таки, ще позичив грошей?

– Ні… Я купив тільки ось це, – Микола дістав з кишені витончений наручний годинник. – На що в мене вистачило грошей. До речі, він з позолоченим корпусом.

– Що-о-о? – Марія, забувши про сукню, швидше взяла з рук чоловіка годинник, і з заздрістю вигукнула:

– Ой, який гарний! Мені б він теж підійшов…

– Но-но-но! – він скоріше забрав у дружини годинник і сховав його знову в кишеню. – Ти, давай, цей… Даремно не мрій! Одягай свою сукню – і до дзеркала! А годинник – тещі. Зрозуміло тобі?

– Зрозуміло…

І Марія, нарешті, радісно пірнула у свою нову сукню…

КІНЕЦЬ.