Зараз у мене дуже важкий життєвий період. Мій чоловік пішов до іншого світу вже понад 15 років тому. Я самотужки ставила на ноги нашу єдину доньку.

Хоч ми й жили не дуже заможно, але я старалася їй усім догоджати, щоб не вирізнялася з-поміж своїх однолітків. Може, цим я її трохи розпестила, але виросла вона у мене дуже категоричною та імпульсивною.

Але з часом усе це переросло в банальне невміння відмовляти. Через це нею всі залюбки користуються. Це добре просік мій зять і теж не залишився осторонь.

Ще до гибелі чоловіка ми купили собі окрему квартиру у центрі міста. А паралельно відкладали кошти на помешкання для дочки.

Власне, кілька років тому доня заявила, що одружується. З Данилом вони прозустрічалися всього кілька місяців. Сам він був парубком простим, із сусіднього міста, особливо нічим не вирізнявся. Втім, мене насторожувало те, що діти навіть толком одне одного не знали, зате сім’ю створювати зібралися.

Але категоричність доці взяла своє.

Весілля зіграли за мої гроші. Бо у них коштів не було, а я без свята віддавати заміж єдину дитину не хотіла.

Після весілля молодятам не було де жити. Досі Данило орендував кімнатку зі своїм другом, але для 3 осіб там було б уже занадто тісно.

Тож я прихистила їх у себе.

Але з часом такі співмешканці почали мені набридати. Вони не платили за комунальні, не допомагали по дому і взагалі вважали, що мати все і завжди за них робитиме. Непогано влаштувалися.

За отримані з весілля гроші діти з’їздили закордон. А краще б відклали на вагоміші витрати.

Терпіла я це пів року. А далі просто нерви здавали.

Вирішила, що з новоспеченою сім’єю потрібно серйозно поговорити.

Ми довго бесідували, але це ні до чого конкретного не привело. Тоді я просто витягла всі свої збереження і віддала їх зятеві. Сказала, що цього достатньо, аби вони знайшли собі нове житло.

Обоє мирно покивали, втішилися і пообіцяли, що незабаром переїдуть від мене. Мені аж на душі легше стало.

Минув місяць, а мене й досі годували пустими обіцянками. Аж раптом я зовсім випадково дізналася те, від чого в мене ледь серце не зупинилося.

Усі гроші, які я позичила дітям, ті витратили на покупку авто. А з’їжджати від мене ніхто навіть не збирався.

Мене взяла така нестримна лють, що я виговорила дітям усе, що накипіло за весь час спільного життя. Як вони могли? Чуло серце, що добром усе не закінчиться, але я все ж таки вірила у добросовісність доньки. Але та просто не змогла заперечити чоловікові, який давно мріяв про машину. Що мені тепер робити, навіть гадки не маю.

Що б ви зробили на місці матері?

Як провчити невдячних дітей?

КІНЕЦЬ.