Ірина втомлено йшла по супермаркету, складаючи в кошик продукти. У руці вона тримала список, який вона склала ще на роботі.

Вже підходячи до каси, вона набрала номер свого чоловіка:

– Ігорю, ти зможеш зустріти мене біля під’їзду?

– Взагалі-то я ще на роботі! – відповів чоловік.

– Я зайнятий, давай пізніше наберу.

На годиннику була майже дев’ята вечора, й Ірині було незрозуміло те, коли саме «пізніше» їй пропонував набрати чоловік.

Ігор, як і вона сама, працював до шостої вечора, але останнім часом став затримуватись на роботі.

Пояснення чоловіка було простим – в компанії відбувалася реорганізація, а він як начальник відділу мав тримати процес на контролі.

– А ти хіба не збираєшся додому? – поцікавилася Ірина, хоча вже заздалегідь знала, що їй відповість чоловік.

– Я давно вже пішов би, але є ще справи. Їдь додому й лягай спати, мене не чекай…

І він поклав слухавку. Взявши три важкі пакети в руки, Ірина побрела до виходу, озираючись на всі боки. У такі моменти вона чітко бачила, скільки довкола було сімейних пар, які всі разом, дружно, дехто й сміючись, ішли до виходу, й обов’язково чоловік ніс у руках важкі пакети, а жінка йшла поруч, тримаючи за руку дитину.

Ірина напружила пам’ять, намагаючись згадати, коли вони ось також з Ігорем разом ходили по продукти, але, як не намагалася, згадати не могла. Напевно, це було ще перед новорічними святами, а тепер на вулиці вже був жовтень.

Вона поставила пакети в багажник і поїхала. Дуже хотілося спати, але треба було готувати вечерю для себе, чоловіка і двох дітей, які, напевно, після повернення зі школи їли тільки канапки…

Ірина зайшла в квартиру і застигла від здивування. Вона не побачила своїх синів, які б вибігли в коридор, і які зазвичай чекали її ввечері, а потім розпитували про те, що буде на вечерю…

Ірина зайшла на кухню й оторопіла від побаченого.

На кухні була свекруха. Ірина мимоволі скривилася.

Раїса Іванівна жила через два будинки, але була в домі свого сина дуже рідко. Ірина завжди дивувалася тому, наскільки мати її чоловіка була далека від їхньої родини.

Внуками вона особливо не цікавилася, та й у вихованні самого Ігоря теж особливої участі не брала.

Раїса Іванівна, зараз була пенсіонерка, а колись була зайнята виключно власною кар’єрою.

Вона любила їздити по відрядженнях, а вихованням сина займався її чоловік.

Анатолія Борисовича не стало трохи більше двох років тому. Жінка тоді занудьгували і почала часто бувати в будинку свого єдиного сина.

– Раїсо Іванівно, ви в нас? – здивовано запитала Ірина, складаючи пакети з продуктами на стіл. – А хлопчики де?

– Я їх нагодувала, уроки з ними повчила, спати вже їх відправила. На годиннику десята година, а завтра до восьмої у школу. А ти чому так пізно?

Ірина була здивована: коли таке ще бувало, щоб свекруха самостійно прийшла до них додому, приготувала вечерю, приготувала уроки з онуками та ще й спати їх відправила? Ірина ніяк не могла згадати, щоб Раїса Іванівна в її будинку взагалі щось робила, окрім як критикувала господиню і скаржилася на здоров’я.

– У мене квартальний звіт, – відповіла Ірина. – Ви могли б попередити мене про те, що прийдете. Я б продукти не тягла.

– Вибач, – сказала свекруха, й Ірина ще більше здивувалася.

Слів вибачень від Раїси Іванівни вона не чула ніколи в житті!

Стосунки зі свекрухою в Ірини взагалі були безхмарними. Колись давно, коли Ірина ще тільки зустрічалася з Ігорем, а він наважився познайомити свою кохану зі своїми батьками, Раїса Іванівна не приховувала свого зневажливого ставлення до молодої дівчини, яка приїхала з села.

З часом, коли Ігор дав зрозуміти матері, що він закоханий і має намір одружитися з Іриною, Раїса Іванівна злегка заспокоїла, а до цього Ірина прямо відчувала, наскільки сильно мати Ігоря недолюблювала її.

Навіть народження двох хлопчиків не покращило стосунків між свекрухою та невісткою. Раїса Іванівна не особливо була поблажливою до Ірини, до онуків була байдужа, спілкувалася виключно з Ігорем, та й то тільки у справі. А тут раптом сама прийшла, сама приготувала вечерю, сама вклала дітей та ще й уроки з ними зробила!

Йдучи до себе додому, Раїса Іванівна раптом зупинилася на порозі й уважно подивилася на свою невістку.

– Якщо раптом тобі буде потрібна допомога, дзвони мені.

Ірина машинально кивнула, а сама навіть не задумалася про те, яка допомога могла їй знадобитися від матері чоловіка.

Скільки раніше Ірина не просила Раїсу Іванівну допомогти їй, наприклад, забрати дітей із дитячого садка, посидіти з онуками у вихідні або просто позичати гроші – від свекрухи завжди надходила виключно відмова.

Після відходу свекрухи, Ірина довго стояла біля вікна й дивилася на вулицю. Чомусь їй було сумно й самотньо, навіть незважаючи на те, що вона мала повну сім’ю, налагоджений побут, улюблену роботу і свій будинок.

Останнім часом щось було не те. Не те, що раніше, наче щось зникло, але ось що саме, Ірина поки що до кінця не розуміла…

…Усе стало на свої місця через кілька днів. Ігор якраз був у ванній, а Ірина наводила порядок у кімнаті, коли його телефон задзвонив.

На екрані висвітлилося ім’я його давнього приятеля, а Ірина підняла слухавку, щоб попередити про те, що Ігор зайнятий і передзвонить пізніше.

– Привіт, коханий! – у слухавці почувся жіночий голос. – Ти як? Вже збираєшся? Я чекаю на тебе з нетерпінням, вже замовила суші і купила ігристе. Ігорчику? Ау!

Ірина тримала в руці слухавку, так і не промовивши жодного слова. Так, її чоловік справді збирався, але він збирався на роботу, а не на побачення з якоюсь незнайомкою, яка вже встигла замовити суші й купити ігристе.

Вийшовши з ванни, обмотаний рушником, Ігор застиг, побачивши обличчя дружини. Ірина так і тримала в руці його телефон, хоча зв’язок давно перервався, і після цього «Андрій» дзвонив ще кілька разів.

– Ти не йдеш на роботу, так? – запитала Ірина, а потім побачила, як скривилося обличчя чоловіка.

– Навіщо ти брала мій телефон? – спитав він роздратовано. – Хто мені дзвонив?

– Тобі дзвонив Андрій, – відповіла Ірина. – Тільки голос у нього був жіночий і чекає він тебе не на роботі.

Тепер Ігор побілів. Він вихопив з рук дружини телефон, мовчки зібрався й пішов. Ні слова пояснення, жодної спроби якось виправдати себе, навіть найнедолугішою фразою: «Я все можу пояснити», від нього не прозвучало…

…Тієї ночі чоловік не повернувся додому, а Ірина так і просиділа на кухні, дивлячись в екран маленького телевізора, що був над холодильником. Нічого не хотілося робити, а всередині була порожнеча.

Ігор повернувся додому під ранок, трохи веселий і такий же злий, яким ішов напередодні.

– Ти все знаєш тепер, – промовив він. – А я більше не хочу нічого приховувати. Я тебе не любив ніколи, просто ти підвернулась мені, коли я розлучився з Олесею. Тепер ми знову разом, я люблю її і хочу бути з нею. Нам треба розлучитися.

Ірина посміхнулася. Ще сім років тому Ігор присягався їй у коханні, яскраво описуючи їхнє спільне майбутнє, а тепер раптом, як з’ясувалося, він не любив її ніколи, а використав, щоб закрити порожнечу в душі. Так і сказав, мовляв, завжди любив одну, а з тобою був тому, що треба було пережити все…

– Тобі треба переїхати, – сказав він. – Тобі й хлопцям. Я платитиму аліменти, але житимеш ти в своїй квартирі, а це моя нерухомість.

Ірина здивувалася, почувши рішення свого чоловіка, яке він приймав одноосібно, навіть не поговоривши з нею.

– Ти пропонуєш мені переїхати в двокімнатну квартиру з двома дітьми? – перепитала вона, вирішивши, що, може, не дочула. – А ти житимеш у цій трикімнатній зі своєю Олесею?

– Саме так, – він кивнув. – Ця квартира була куплена моєю матір’ю, і до тебе не має жодного стосунку. У тебе є своя двокімнатна, там і житимеш з дітьми. Зверни увагу на те, що я не відмовляюся допомагати тобі й дітям фінансово, але ця квартира не твоя.

…Якби йшлося тільки про неї одну, Ірина не стала б боротися і пішла б з гордо піднятою головою.

Але тут були діти, їх комфорт та налагоджене життя.

Школа знаходилася за два кроки від цієї квартири, а з того місця, куди Ігор наполегливо впроваджував свою дружину й дітей, хлопчикам треба було б добиратися до школи більше години.

– Чому ти не думаєш про дітей? – запитала Ірина. – Чому ти думаєш тільки про себе?

– Вони хлопці, нехай звикають до труднощів, – відповів Ігор. – Тебе ніхто не змушував брати слухавку й відповідати на дзвінок. Жила б і далі, нічого не знаючи, а коли хлопцям виповнилося б по вісімнадцять, я щось би вирішив. Але ні, ти полізла в телефон, запхала носа туди, куди пхати його тобі було не потрібно!

Сперечатись з Ігорем було марно, тому що квартира і справді не мала відношення до Ірини. Та двокімнатна квартира, яку вона купувала ще п’ять років тому, справді належала їй, так було прописано в умовах договору, а трикімнатна квартира, в якій тепер жила родина, була записана на свекруху.

Ігор спеціально так зробив, щоб у майбутньому не ділити цю нерухомість зі своєю дружиною.

– Не здумай з ним розлучатися! – мати Ірини галасувала в слухавку, коли дочка подзвонила їй, щоб розповісти про отаке свавілля, яке влаштував її чоловік. – Або залишишся на вулиці з синами!

– І що ти пропонуєш мені робити? – ледве стримуючи сльози, спитала Ірина в матері.

– Благай, щоб він не виставляв тебе з дітьми за поріг. Закривай далі очі на його особисте життя, терпи заради дітей!

– Е ні, мамо! Так не піде. Я поважаю себе, так я точно не зможу! – заперечила Ірина.

– Я ще раз тобі говорю – думай про дітей, а не про себе! Поважає вона себе, бачте! Раніше треба було думати і за чоловіком краще дивитися!

…Ні, Ірина не могла і не хотіла робити те, що казала їй мати. Благати чоловіка, готового виставити на вулицю своїх дітей, вона не хотіла за жодних обставин.

Повернувшись додому ввечері після важкої розмови з матір’ю, підтримки від якої вона не дочекалася, Ірина побачила у коридорі дві валізи.

Вона оторопіла, усвідомлюючи те, що її чоловік сам зібрав за неї речі, а тепер не міг дочекатися, коли вона забереться з його квартири разом з дітьми…

Знесилено присівши на пуфик, що стояв біля входу, Ірина розплакалася.

– Ти чого, Іриночко? – до неї підбігла свекруха й обійняла за плечі.

– Він виставив мене! – сказала Ірина. – Ваш син виставив мене й дітей. Ви все життя дбали про нього, вигороджували його, захищали. А хто захистить мене й дітей?

– Я захищу, Іриночко! – Раїса Іванівна взяла Ірину за руки, зазирнула їй в очі. – Я захищу!

– Але як? Що ви можете зробити?

– Для початку я вже зробила дещо, – свекруха раптом усміхнулася. – Зібрала речі Ігоря.

Ірина незрозуміло дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. Раїса Іванівна зробила що-о-о?!

– Це речі Ігоря, які він забере сьогодні, – діловито відповіла свекруха. – А потім нехай їде до своєї Олесі, чи як її там звати…

– Олеся, – Ірина шморгнула носом. – Але як же ж так? Він сказав мені, щоб я переїжджала з дітьми до своєї старої квартири. Там ще люди живуть, які орендують її, нам навіть нема куди перебратися тимчасово…

– Ви нікуди не перебираєтесь, – відповіла свекруха, – квартира записана на мене, значить, я тут господиня. І я вирішила, що в цьому будинку житимуть мої онуки і їхня мати! Крапка.

– А Ігор в курсі?!

Раїса Іванівна впевнено кивнула:

– В курсі. Він незадоволений і злий, але мене це вже мало хвилює. Я не дозволю своєму синові робити отак… Нехай зі своїм життям робить усе, що йому заманеться, а з життям своїх онуків я йому гратися не дозволю. Іриночко, переодягайся, проходь в кімнату. І перестань плакати, я тебе прошу!

Ірина мовчки зняла пальто, потім чобітки, зайшла на кухню. Посеред столу стояв пиріг, який спекла Раїса Іванівна.

– Ти клич хлопчиків з вулиці, досить їм гуляти, а я поки що чайник поставлю. І коли прийде Ігор, дозволь мені з ним поспілкуватися, тобі поки що краще з ним не бачитися…

Ірина кивнула. Вперше за довгий час вона відчула себе так впевнено. Тепер вона все подужає. З такою підтримкою їй нічого не страшно…

КІНЕЦЬ.