Я завжди вважала, що мама – це найрідніша і найближча мені людина. Але нещодавно я дізналася про те, що моя мати з року в рік мене обманює, роблячи з себе бідне, в усіх відношеннях, ягня. По суті, вона прирікала мене на злиденне існування.

Мама виростила мене одна. Батька я ніколи не знала, а спілкуватися з бабусею мені заборонили. Ми жили з мамою удвох, і щодня вона не забувала мені нагадати про те, що я всім зобов’язана їй. Комплекс неповноцінності та почуття провини перед матір’ю я, здавалося, увібрала разом із грудним молоком.

В результаті, коли мені виповнилося 16 років, я влаштувалася на роботу офіціанткою. Мені здавалося, що я зобов’язана допомагати мамі, адже це через мене вона втратила в житті стільки шансів.

Після школи я, реально оцінюючи свої можливості, не стала вступати до інституту. Розумом я особливо не відрізнялася, тому бюджет мені був недоступний. А оплатити контрактну форму навчання мама точно була не здатна. Єдиним виходом для мене залишався шлюб. За кілька років я познайомилася зі своїм чоловіком і переїхала до нього.

Коли я повідомила мамі про своє майбутнє заміжжя, та кілька разів зомліла і накапала не одну склянку корвалолу. Вона говорила про те, що я невдячна, бо кидаю її на самоті.

В результаті, щоб переконати її у зворотному, я щодня після роботи заїжджала до матері, щоб привезти їй продукти, приготувати їжу та прибратися у квартирі.

Чоловік спочатку дуже обурювався, що я більшу частину вільного часу проводжу поза домом. Він запевняв мене в тому, що мама і сама може про себе подбати, але я пам’ятала щоденні голосіння матері про те, скільки всього я їй винна. Навіть чоловік змирився з моїми постійними роз’їздами.

Ішов час. На мене чекало дві протилежні новини: я дізналася, що чекаю дитину, а через тиждень, внаслідок нещасного випадку, я втратила чоловіка. Мені було трохи за 20. Добре ще, що я не залишилася на вулиці, а квартира чоловіка дісталася нам з дитиною.

Коли мама дізналася про те, що мені самій доведеться вирощувати дочку, то відразу заявила мені, що нічим допомогти не зможе. Якщо чесно, я не особливо на це сподівалася. Коли з’явилася Маша, я сама купувала їй і одяг, і харчування, і візок. Було дуже важко, але навіть тоді я примудрялася викроювати гроші для матері.

Річ у тому, що перші місяці після появи Маші ми жили у квартирі мами. Свою ж я здавала, бо дитячих виплат ні на що не вистачало. Коли доньці виповнилося пів року, «дбайлива» бабуся попросила нас з’їхати, оскільки дитина, що постійно плаче (у доньки різалися зубки) погано впливає на її самопочуття.

Ми із донькою повернулися до себе на квартиру. Майже два роки ми перебивались із хліба на воду. Я обмежувала себе у всьому, тому що матері регулярно були потрібні ліки. Я мріяла вийти на роботу, але залишити доньку не було з ким. На щастя, мама після довгих умовлянь таки погодилася по півдня сидіти з онукою, і, зрештою, я змогла вийти на роботу хоча б на неповний робочий день.

Це був найважчий час: ми з Машею виїжджали з дому о 6.30, щоб потрапити до бабусі до восьми. Потім я їхала на роботу і ледве встигала до дев’ятої години. Вже о 14-й годині я сиділа в автобусі, який їхав у зворотному напрямку.

У мене голова йшла кругом через постійні роз’їзди. При цьому я майже половину зарплати віддавала матері, яка завжди скаржилася на дрібні витівки онуки.

Через деякий час я відправила Машу до садка, а сама вийшла на повний день і навіть отримала підвищення. З грошима стало вільніше, я могла і мамі підкидати зайву копійчину без шкоди для себе. Мені було радісно, що я нарешті можу купити доньці нове плаття, а собі туфлі.

А одного разу я дізналася, що і моя мама давно ні в чому собі не відмовляє. В одній знайомій у соціальних мережах я побачила фотографію матері у Львові. Я вирішила, що можу помилятися, і показала фото мамі. Але вона навіть не стала відпиратися і зізналася, що вона з подругами раз на два-три місяці їздить на відпочинок.

– Мамо, але звідки ти брала гроші? Ти ж лише тиждень тому просила мене привезти продукти! – обурилася я.
– Так, просила. І що з того? Ти моя єдина дочка і зобов’язана мені всім. А гроші я брала від двох квартир, які мені дісталися від твоїх прадіда з прабабусею. За дві сталінки, знаєш, непогано платять – похвалилася мені мати.

– Але як ти могла мене обдурити? Ти ж знала, що я мало не в злиднях живу з Машею, а сама в цей час екскурсіями роз’їжджала? Краще б зайві повзунки купила онуці. Совісті в тебе нема! – не витримала я.

– Не треба мені тут про совість розповідати. Ось виростиш дочку, нехай вона тебе й утримує. На той час уже три квартири в активі будуть. Та і яке відношення ти маєш до мого заробітку? Якби не ці ваші соцмережі, ти б і не дізналась нічого – сказала мені мати.

– Знаєш, мамо, я не чекала такого від тебе. Навіть зараз ти не вважаєш себе винною. Думаєш, я вічно буду утримувати тебе? Ну ні, лавочка зачинена! Ні копійки від мене ти більше не отримаєш! – закричала я.
– Ти мені покричи ще! Без спадщини залишу – відповіла мені мати.

Але мені було байдуже. Мені є де жити, і я не хочу в майбутньому сідати на шию дочці. Дякувати Богу, я можу себе прогодувати. Зате з матір’ю поки що ні спілкуватися, ні зустрічатися не хочу. Якщо вона вважає, що наживатися на власній дочці – це нормально, то нам із нею не по дорозі.

КІНЕЦЬ.