Це банальна історія про туш для вій. Одній жінці подарували дуже дорогу туш. У золотому футлярчику, футлярчик – в елегантній коробочці.

А в жінки ще залишалася стара туш, теж досить гарна. Злегка підсохла, але ще можна користуватися!

Економна жінка нагрівала стару туш у склянці із гарячою водою. Це допомагає! Фарбувала вії торцем щіточки. Усіляко розтягувала туш. Застосовувала всі поради, щоб надовго вистачило. А потім можна і нову відкрити! Стара скінчилася.

Жінка радісно і з пожадливістю відкрила нову туш, а та підсохла. Невеликий термін зберігання був.

І довелося знову вдатися по допомогу до окропу, вивертатися зі щіточкою, – ніякого задоволення.

Тільки футлярчик золотий добрий. Нагадує, що можна було порадіти! Або хоч одразу дізнатися, що туш так собі. Висохла…

Ось так чекаєш чогось, сподіваєшся, відкладаєш, старим обходишся. Думаєш: настане день, відкрию заповітну коробочку, буде свято! А поки що потерплю. Заощаджу…

А потім дивишся – золотий флакончик порожній. Або там погань якась. А ти чекав, сподівався, відкладав…

Краще відразу відкрити те, що лежить у коробочці. Щоб порадіти. Або точно дізнатися, що особливо радіти нема чому.

КІНЕЦЬ.