Ми вже готувалися до весілля, та моя мама сказала: – Дочко, але він же з багатодітної сім’ї! До нього ти жити не підеш. А я в свою квартиру зятя не пущу, для мене це стороння людина. Нехай він іде працювати, хоч ночами, знімає якийсь куток, ось тоді у вас буде справжня, окрема сім’я.

Не з того ти починаєш, доню! Я вийшла заміж за твого батька, коли він вже отримав квартиру і мене в неї привів. Так я покинула свого нареченого. А згодом дізналася, що він успішний бізнесмен, будинок великий побудував, дружина в нього є, двоє дітей. І я тоді так на нього образилася, адже на місці тієї жінки мала бути я

Я живу в великому місті, в хорошому районі. Маю двокімнатну квартиру, де господинею можу бути тільки я і ніхто інший. Чоловіка свого жити я в неї вже точно не приведу, був у мене вже сумний досвід, та й не один. Але відразу скажу, я не сама придбала цю квартиру, її колись отримали мої батьки, яких зараз вже немає, вона мені дісталася в спадок.

Мені 35 років, заміжньою я не була, дітей немає. У мене є хороша робота і подруги, з якими ми ходимо по різних заходів. Так, я маю гарний достаток, вдома все є, готую смачно, заміж хочу, але виходити за першого ліпшого я не збираюся. Перший мій романтичний досвід трапився ще в 23 роки, коли ще була жива мама, тата вже тоді не було. Ми були студентами, навіть одружитися збиралися, але мама сказала:

– Дочко, але він же з багатодітної сім’ї! До нього ти жити не підеш, вам, студентам, знімати квартиру не по кишені. Я в свою квартиру зятя не пущу, для мене це стороння людина. Нехай він іде працювати, хоч ночами, знімає якийсь куток, ось тоді у вас буде справжня, окрема сім’я. Не з того ти починаєш, доню! Я вийшла заміж за твого батька, коли він вже отримав квартиру і мене в неї привів.

Я про це сказала нареченому. Він став жалітися, мовляв, і так в навчанні завантажений, а не спати ночами – не в його звичці. Він мене тоді аж розсердив! Ми відразу після цього розійшлися. Бачила його потім в соціальних мережах, листувалися. Каже, що став бізнесменом, будинок відбудував, дружина в нього є, двоє дітей. На місці дружини могла б і я бути, але скільки б я чекала? Якщо бізнесмен – то значить працює не покладаючи рук, невже заради мене не можна було цього робити?

Другий серйозний роман у мене почався в 31 рік, я вже жила тоді одна, мами не стало. Він був старший за мене на 8 років, розлучений, свою квартиру він залишив дружині з сином, причому, не так давно, тому жив у друга, потім орендував кімнату в гуртожитку. Я дозволяла йому приходити до мене для зустрічей і для побачень. Іноді він залишався, але мені це не подобалося: заміж поки не кликав, а вже ніби як будні виходять. І все ж він заговорив про весілля. Але дуже дивно те все звучало!

– Кохана, давай одружимося! Прописуватися у тебе я не збираюся, звичайно, але через відсутність житла ми будемо жити в твоїй квартирі. Я буду хорошим чоловіком, діти у нас будуть, будемо подорожувати, все буде супер! Я була геть здивована! Як це – жити у мене?

Тобто я привожу в свою квартиру чоловіка, який не має свого даху над головою, який в подальшому буде вказувати, що і як мені в своєму будинку переробляти? А чи не бажає він взяти хоча б кредит, щоб мене забрати до себе? Але він навіть й слухати про кредит не хотів, казав, що грошей у нього немає, він і так аліменти на сина платить.

Я після того сказала, щоб до мене він більше не приходив. Ну а третій випадок теж був сумним, завдяки моїм подругам. Познайомили вони мене з одним чоловіком, мовляв, дуже хороша людина, неодружений, без аліментів і, головне, має свою квартиру.

До себе я його не кликала. Сходили пару раз на побачення в кіно і на річковому трамвайчику покаталися. Він потім запросив мене до себе.

Це була крихітна гостинка в холостяцькому стилі і в бідному районі. Мені там геть не сподобалося! І це все, що він досяг до 37 років? Начебто у нас вже і роман почався, але я зрозуміла, що пора вже його закінчувати. До себе я його точно не пущу, тай і до нього не піду. Була б у нього рівноцінна квартира – інша справа.

Розійшлася я з ним, не пояснюючи причини. Подружки всі в один голос розповідали: – Ну що тобі треба? Принца чекаєш? 35 років – сім’ї немає, що ти тримаєшся так за цю квартиру?

Ніхто у тебе її не забере, господиня – ти, в будь-який час чоловіка можеш попросити піти, якщо недобра людина попадеться! І кому потім ти в старості потрібна будеш?

Але я вважаю, що вони в корені не праві. Адже мати власне житло після 30 років зобов’язаний кожен нормальний чоловік – це показник його статусу.

Мій будинок, мій тил. Я не можу, щоб хтось руйнував те, що я створювала роками. Це моя фортеця, куди я в будь-яку хвилину можу повернутися! Тому я ще дуже сподіваюся зустріти в своєму житті хай не принца, але рівного мені за статусом чоловіка. Може і знайдеться такий, місто не маленьке. Я ще молода, чекатиму свого щастя. Ну хіба я не права?

КІНЕЦЬ.