Хтось наполегливо натискав на дзвінок, і він дзвонив на весь будинок. Та хто ж це такий настирливий?

Таня ледве встала – лежала цілий день. Живіт не давав спокою, від самого ранку не минає. По термінах наче ще рано, та й не хочеться викликати швидку, може вона відлежиться, та все й пройде.

Таня дотяглася до дверей – йти важко – низ живота тягне, та що ж це? Відчинила двері, і тут же відскочила.

– Мама? Ти як тут? Мамо, а тут ось так… Я тобі так і не встигла сказати, мамо. Та ти заходь. Оооййй, мамо! – Таня притулилася спиною до стіни і дивилася, як на підлозі росла і калюжка. Та як це вона?

– Ти чого це, Таню, га? – мати поставила важкі сумки, двері зачинила.

– Таня, доню, це як же ти? Ану давай, йди лягай, а що робити? А твій де?

– У відрядженні він! Мамо, дай швидше телефон, он там, на столі лежить!

Мати засунула їй телефон – сама набирай, не знаю я ваших порядків!

Швидка забрала Таню до пологового будинку. Вона лише й встигла мамі гукнути: – Мамо, ключі від квартири на тумбочці, я тобі подзвоню, мамо!

– А мені хоч куди дзвонити? Де шукати тебе, дочко?

– Ганна Дмитрівна щось зовсім розгубилася.

– О дванадцятий повеземо, – хтось сказав і Таню понесли на ношах.

Їхала вона до дочки з села з гостинцями, побалакати хотіла, та випитати, і чого це Таня нареченого свого ховає.

Адже не по-людськи так жити, ні весілля, ні знайомства з батьками. Перед сусідами соромно. Раз у раз вони її запитують,

– Ганно, а де ж твоя Таня? Зовсім зазналася там у своєму місті? Не рідниться, сама не їде та й матір не кличе? Ну що не так, а ти тут сидиш і не знаєш?

– Як це не знаю? – При сусідах хорохорилася Ганна Дмитрівна щосили.

– Я  з нею щодня розмовляю по телефону. Добре все у Тані моєї, вона привіти всім передає, та й нареченого вона має. Не бідний хлопець, розумний та дбайливий, скоро вони весілля грати збираються.

– Скоро, Ганно? – Сусідка Зіна сумнівалася. – Скоро вже рік буде, як ти одне й те саме про весілля нам розповідаєш. Щось тягнуть вони з весіллям, не на добро це!

Набридло слухати сумніви ці Ганні Дмитрівні, вирішила сама поїхати до дочки, без жодного попередження. А то справді схоже приховує вона щось.

Таня у неї хороша, добра, напевне обманув її хтось, може настав час дочку з біди виручати?

Хто, як не мати, це зробить?

Сама Ганна Дмитрівна з дитинства непосидючою була. Ніхто проти неї не ліз, не тільки дівчата, а й хлопці. Тільки Григорій один і зміг її приборкати, своєю ласкою та увагою.

От і Таня в батька пішла, не сварлива, добра, вбік відійде від того хто образив, наче й немає його для неї.

Добра надто, і горда, нелегко таким живеться.

І чоловікові, і сусідам оголосила Ганна Дмитрівна, що дочка кличе її весілля обговорити. Зібралася, трохи гостинців сільських взяла, Таня мамині огірочки, та малинове варення давно не їла. І поїхала дитині допомогти, як чуло материнське серце, що негаразди у Тані, тому й відмовляється, приховує щось…

– Маааа-ам! Дівчинка в мене народилася, уявляєш? Все добре, мамо, слава Богу ти приїхала, – щебетала їй Таня наступного дня по телефону.

– Ти мені зуби не заговорюй Тетяно! – намагалася суворо говорити Ганна Дмитрівна, а на душі радість – от і в них із Григорієм внучка! Та тільки щось не зрозуміло, а наречений то куди подівся, чи не було його?

– А тато то наш де? Це що ж, онучка наша, як сиротинка, без тата зростатиме? Це що, мода тепер така нова, що отак, без весілля, без плеча чоловічої жінки життя будують? Не по-людськи це, Тетяно…

– Мамо, у неї очі такі голубенькі, ну як у тебе! Кажуть, якщо темно блакитні – то стануть потім карі. А якщо світло блакитні – то такі й будуть, не поміняються, мамо… Я тобі потім розкажу, гаразд, мамо? – голос у Тані був такий, що душа у Ганни Дмитрівни здригнулося – адже донька рідна.

-Добре, потім, кажи, що готувати для доньки?

– Ганна Дмитрівна змінила гнів на милість, і Таня пожвавішала.

– Мамо, так у мене все готове! Там на поличках у шафі окремо пакет на виписку, я нагладила і склала…

Ганна Дмитрівна слухала, а сама за доньку переживала, не думали вони з Григорієм, що їхня Таня, відмінниця, слухняна та старанна дівчинка, стане матір’ю одиначкою, ох не думали. А так і буває, думаєш гладко все, а воно он як повернеться.

А вранці дзвінок у двері. Хто це? Відкрила Ганна Дмитрівна – хлопець стоїть, на весь рот усміхається.

– Доброго дня, а я до Тані, вдома вона?

– Це ти з відрядження повернувся? З’явився, не запилився, що мовчиш, вгадала? – не витримала Ганна Дмитрівна, – Довго ж ти був у цьому відрядженні, ну заходь, раз прийшов!

– У відрядженні був? – хлопець усміхнувся, – Ну можна і так назвати – у дуже тривалому відрядженні.

Ми з Танею більше півроку не спілкувалися, вона мене виставила, ми дуже посварилися. Я звичайно винен, хотів до нашого весілля підзаробити, а вийшло боком. Але тепер щось змінилося і нам треба з нею поговорити. А ви мама Тані? Ось це теща у мене буде, якщо Таня все-таки за мене нарешті заміж вийти погодиться, – розсміявся хлопець.

– Мене Андрій звуть, а Таня скоро прийде?

Ганна Дмитрівна недовірливо глянула на хлопця:

– То ти що, не знаєш нічого?

– Що означає не знаю? Щось серйозне? Може, Таня за іншого вийшла заміж? – Андрій на обличчі змінився від такого припущення.

– Бачу я, ти довго у цьому своєму “відрядженні” був! Ну заходь, сідай і все по порядку розказуй, – скомандувала Ганна Дмитрівна.

І Андрій охоче підкорився, видно й справді Таня йому дорога! …

Тетяна з новонародженою донькою на руках вийшла і навіть заплющила очі від яскравого сонця. Озирнулась – де ж мама? Вона речі передала і сказала, що чекає на Таню біля виходу. І щоб Таня нічому не дивувалася.

– Таня, ми тут! – Таня озирнулася – поряд з мамою стояв… Андрій?!

– Тільки нічого не кажи! – суворо сказала Ганна Дмитрівна. – Андрій нас додому відвезе і там все тобі розповість. І спробуй тільки йому не повірити, краще за такого рідного тата, як Андрій, у нашої Оленки бути не може. Бач, як посварилися, так і помиритеся, адже у вас тепер дитина є!

– Мамо, ти нічого не знаєш, Андрій замішаний у поганій справі, він стареньких обманював, це низько! – Спробувала пояснити мамі Таня, але Ганна Дмитрівна її зупинила.

– Це ти, доню, нічого не знаєш, їдемо додому, там тобі Андрій все розповість. Я йому вірю, – твердо сказала Ганна Дмитрівна.

– Ти ж пам’ятаєш, у чому мене звинуватила? – Запитав Андрій. Таня нагодувала Оленку і дочка заснула. І вийшла до нього.

– Звичайно пам’ятаю. Ви старих обманювали, Андрію, квартири забирали! – Таня запитливо дивилася на чоловіка.

– І ти повірила? Чому ти повірила, адже я нічого не знав, я лише потім зрозумів, як мене використали, але ти вже не хотіла нічого чути! Але потім розібралися і мене випустили, – Андрій дістав з кишені листок, – Ось, дивись, тут усе написано – я не винний!

– А та сумка з грошима? Я все бачила, чесна людина не може мати стільки грошей, – Таня хотіла з’ясувати все до кінця.

– Саме так! То була не моя сумка. Адже я працював у ріелторській компанії, взяв багато замовлень з продажу квартир. Зі мною був напарник, він і попросив сумку поставити у машину. Таня, я ніколи і нікого не обманював, невже ти так і не зрозуміла?

– Ну що, батьки, ви ще довго розбиратиметеся? Час вечеряти, Таня, у тебе чоловік з такого довгого і важкого відрядження повернувся, а ти його розмовами дістаєш! Подивися на нього, він тебе любить, і він порядна людина, саме такі зазвичай і потрапляють у немислимі ситуації! Ех, діти, щоб ви без мене робили!

У село Анна Дмитрівна повернулася радісна.

– Григорій, у нас онучка народилася, Оленка.

– Онука? Та як же це, Ганно? А як Таня?

– Григорій Васильович не знав, що й думати.

– Були невеликі труднощі, але тепер все добре, у нас мила онука та чудовий зять! Так вийшло, що Таня та Андрій вже розписалися, але весілля ми відзначатимемо обов’язково. І не в місті, а тут, у селі, на природі.

Тож Григорій, гостей буде багато, діти все привезуть, за тобою столи та лавочки.

А на маленькій кухні, в темряві, обнявшись, сиділи Таня і Андрій.

– Ех, і пощастило мені з тещею! З такою не пропадеш! Все життя їй буду вдячний! – Андрій хотів ще щось сказати, але прокинулася Оленка.

Слава Богу, незважаючи ні на що вони разом.

КІНЕЦЬ.