Мій син давно одружений. З дружиною і донькою вони живуть в тісній однокімнатній квартирі в гуртожитку. Правда, ще 7 років тому син купив землю і почав там будівництво власного будинку.

Рік стояла вона заросла бур’яном. За рік підкоп, поставили паркан, залили фундамент і знову простий. За всі ці роки – ледве постав перший поверх. Не хочуть вони маленький будиночок, щоб відразу заїхати, а хочуть хороми, тому для першого поверху вони продали свою двокімнатну квартиру, змінили на кімнату в гуртожитку, там і живуть, причому, разом з онукою, в тісноті.

Коли син з сім’єю приходить до мене в гості, всі розмови тільки про будівництво: як що вони бачать в майбутньому, як воду і газ будуть прокладати, з чого буде дах, і як потрібно утеплювати будинок. Мої проблеми нікого не цікавлять: якщо я заговорю на тему свого здоров’я, то тема швидко змінюється.

Я завжди розуміла, до чого хилить мій син з невісткою: вони хочуть умовити мене продати мою двокімнатну квартиру, щоб добудувати будинок. Мовляв, потім всі разом заживемо. Коли-небудь, в наступному житті, адже у них ніколи не вистачає грошей, щоб побудувати те, що насправді вони хочуть.

Я вголос озвучила їх думки, кажу: «Ну що, хочете, щоб я продажем зайнялася?». Вони ствердно закивали і почали навперебій розповідати, як буде добре нам усім в новому будинку жити.

Дивлюся на невістку, думаю, вона ж мене терпіти не може, ніколи правду мені не скаже, а тут добренька така стала. Але з іншого боку мені шкода сина, він те будівництво ніколи не закінчить. Так і будуть до пенсії жити в тій своїй одній кімнаті.

Стала замислюватися. Але де ж мені жити? Не до них же в одну кімнату йти чи в недобудований будинок.

Невістка відразу: «А ми подумали і вирішили, що вам на дачі буде добре!». Це вона так подумала. До слова сказати, у нас є дача, яку навіть не продати: вона дісталася нам разом з сестрою від батьків, приїжджаємо туди влітку відпочити.

Але ж це якраз і є – літня дача! Вона не утеплена, стіни тонкі, дерев’яні, три кімнатки і веранда, в стилі радянського сільського будиночка. Туалет – на вулиці, воду треба відрами з вулиці носити. Якщо влітку це не зовсім важко, то з настанням холодів стає гірше. Газу там немає, тільки привізні балони, щоб їжу готувати.

Я їм пояснюю, що я там навіть одну зиму не переживу зі своїм здоров’ям, холодно. Невістка каже: «А ми вам в одну кімнату обігрівач поставимо!». Ай, спасибі, прислужилася! А в туалет в мороз як побігати? А помитися нормально як?

Вона мені каже: «Але живуть же якось в селах!». Я їм пропонувала – самі живіть там, а мені дайте свою кімнату, але у них же робота і школа, а я пенсіонерка, можу і потерпіти! Знімати мені квартиру – теж не вигідно, всі ж гроші потрібно терміново кинути на будівництво!

Я давно ходжу до одинокого сусіда, Івана Семеновича, допомагаю йому. І він, і я давно самотні. У нього є своя двокімнатна квартира. А недавно я підслухала розмову своєї невістки з її матір’ю. Вона говорила, що спочатку вони планують продати мою квартиру, а оскільки я не хочу йти жити на дачу, то треба якось виселити мене до Івана Семеновича.

Я була ошелешена, але цього і треба було чекати. Невістка дуже хитра, вона не дозволить, щоб я спокійно жила в їхньому будинку, так і знала, що вона щось придумала.

Але все одно мене мучить совість. З одного боку, я повинна допомогти родині сина. А з іншого боку – не дуже хочеться на старість залишитися на вулиці. Що мені робити?

КІНЕЦЬ.