Ми з чоловіком завжди все найкраще віддавали нашому синові Альоші. Намагалися більше працювати і збирати, щоб син зміг навчатися у кращому виші нашого міста.

Коли Альоша вступив до університету, то почав швидко змінюватися.

Адже так було інше оточення, і треба йому відповідати.

-Мамо, тату, невже ви мене зовсім не любите? – почав Альоша.

-Ну З чого ти це взяв, що за такі думки?

-Так тому що я досі їжджу громадським транспортом.

-І що в цьому такого поrаного?

-У тому, що у всіх моїх однокурсників свої машини.

Мені теж потрібна моя машина, я не можу вічно в автобусі їздити. Після цього Альоша часто говорив про нову машину. І ми з чоловіком пішли на велику жер тву заради сина.

Ми продали нашу дачу, щоб купити Альоші на Новий рік машину його мрії.

Тільки от реакція сина нас дуже розча рувала.

-Мамо, тато це що за колим у нас у дворі стоїть? Хто зараз на такому старі катається?

-Але ми продали все, що маємо, щоб купити цю машину? Ми обирали найкращу…

-Отже, поrано вибирали. Ця машина – моя ровесниця, а моїм однокурсникам батьки машини дорожче купують.

Мені з чоловіком було дуже nрикро чути таке. З того дня ми заявили синові, що більше не даватимемо йому додатково жодних грошей, бо він їх не цінує.

А машину ми продали, самі купили дві путівки до моря – і поїхали із чоловіком відпочивати на місяць.

КІНЕЦЬ.