Своєму чоловікові я не вірю. Прошу, щоб пішов тихо і по-хорошому, – відмовляється. Каже, що хоче і в родині жити, і без тієї, іншої жінки, не може.

Уявляєте, як мені це чути? Квартиру як ділити – не зрозуміло, адже її купив Олександр, але куди я тепер піду з двома дітьми, батьки мене не підтримують. Я ні в чому не впевнена, не знаю, що робити

З Олександром ми обоє родом з одного маленького містечка. Олександр розумний, тямущий чоловік. Після столичного університету залишився там жити і працювати, а потім і забрав мене до себе. Ми одружилися. Я була щаслива. Незабаром у нас народилася донечка.

Я постійно була вдома, Олександр працював. Кар’єра чоловіка стрімко йшла вгору, Олександр почав добре заробляти, але його постійно не було вдома. Я мирилася з цим, бо розуміла, що сама не працюю, то ж чоловік має працювати за двох. Так ми і жили.

Через п’ять років після весілля я дізналася, що Олександр мені зраджує зі своєю колегою, я випадково знайшла їх спільні фото. Було прикро, погано, ніби в бруд вимазали.

Олександр просив вибачення, казав, що це було один раз, а потім затягнуло. Я повернулася до мами в наше містечко, Олександр приїхав за нами через місяць. Клявся, що там все скінчено, що він не може без нас жити, ну я і повернулася.

Жили ніби й добре, я намагалася не згадувати нічого, хоча довіри не було вже. Народили ще одну донечку. І коли їй був рік, я знову дізнаюся, що у Олександра нова жінка. Постійні повідомлення, дзвінки, чоловік пропадає вечорами. Я зібрала йому валізи, сказала, щоб забирався. А він сів і заплакав. Каже: полюбив її, сам не свій, коли її бачить. Плаче і розповідає.

Йти не став. Спав в залі на дивані. Розчулив моїх батьків, вони вмовляють зараз сім’ю не руйнувати, переконують, що чоловіки всі такі, цей хоч винуватим себе відчуває. Я зламалася, вирішила на розлучення не подавати. Поставила умову: припинити всі відносини! Він погодився. Тиждень пожили і знов те саме. Приходив пізно, очі бігають, але все списував на роботу.

Я уже не вірю своєму чоловікові. Прошу, щоб пішов тихо і по-хорошому, – відмовляється. Каже, що хоче і в родині жити, і без неї не може. Уявляєте, як мені це чути?

Квартиру як ділити не зрозуміло, адже квартиру купив Олександр, але куди я тепер піду з двома дітьми, батьки мене не підтримують. Я ні в чому не впевнена, не знаю, що робити. Складно приймати рішення, коли ти без грошей, без роботи і з малими дітьми на руках. Я розумію, що без чоловіка я не зможу утримувати доньок.

В містечко повертатися теж соромно. До того ж, не хочу, щоб мої діти росли без батька. Але і жити з чоловіком, який тебе не любить, теж дуже складно. Олександр приходить ввечері додому, лягає спати і думає про неї. Як жити далі, що робити, я не знаю.

КІНЕЦЬ.