Катю розбудив дзвінок домофона. У ліжечку заплакав маленький Славко.

-Тихіше, тихіше… – прошепотіла йому Катя і навшпиньки прошмигнула в коридор.

-Так хто це? – запитала Катя в слухавку.

-Мама твоя, відкривай! – пролунав у відповідь грубий жіночий голос.

-Так, ранок добрим не буває, особливо коли приходить ця жінка… – подумала Катя.

Вона вже зрозуміла навіщо прийшла матір, але що робити придумати не могла.

Каті навіть було неприємно називати її мамою, занадто ласкаво для неї.

Коли Каті було три роки, матуся залишила її на своїх свекрух, які її надалі й виховували.

Тато постійно був на заробітках і будучи вдома завжди відвідував Катрусю, привозив гроші та подарунки.

А коли доньці було 17 років, він одружився й поїхав, але постійно був з дочкою на зв’язку.

Маму ж Катя бачила в дитинстві кілька разів – вона приїжджала з’ясовувати стосунки зі свекрами щодо своїх аліментів.

Коли ж Катя вивчилася і вийшла заміж, мати з’явилася, почала скаржитися на життя та просити грошей.

Якось Катя її чомусь пожаліла і дала 500 гривень. З того часу від матері не було спасу…

-Привіт, не чекала? – запитала мати.

Катя замахала долонею перед носом – від матері йшов сильний запах недавніх веселощів…

-Чому ти без дзвінка? – пошепки запитала Катя.

-Грошей на телефоні немає, до тебе не додзвонитися, тож я вирішила так – зробити сюрприз, – захихотіла мати.

-Гарний сюрприз, – сказала Катя. – Я тебе просила до мене не ходити? Я б не відчинила тобі двері, але ти ж Славка б розбудила дзвінками. Пожаліла б дитину!

-Так, я така, – знову захихотіла мати, нахабно зайшла на кухню, і Катя зачинила двері, щоб не розбудити Славка.

-Що тепер тобі треба від мене? – Катя суворо подивилася на неї. – Попереджаю одразу, грошей не дам, і не сподівайся! Ти мені досі 500 гривень винна!

-Ось як тільки у тебе язик повертається говорити «винна»? – мати вдала, що образилася. – Я ніби мати твоя рідна, мені майже 50 років, поважати треба старших! Може, я на онука прийшла подивитися!

-Так, ми вже обговорювали, що ти мені ніхто, а не мати! Я чудово знаю, що тобі від мене потрібні тільки гроші, внук тобі не потрібний, як і я колись! Усі твої візити – це прохання грошей!

-Ух, як ти заговорила! – обурилася мати, підвищивши голос. – А як твої бабуся з дідом із мене чверть зарплати тягли з кожної зарплати? Куди не влаштовуюсь, так зразу – ти аліментниця, тому давай гроші від зарплати! Як мені було жити із цим?

-За законом треба, от і платила, – посміхнулася Катя.

-Так? А як мені це було? Я навіть другої дитини не могла собі дозволити! Так, я в три роки залишила тебе на бабу з дідом, бо після розлучення з твоїм татом мені треба було якось особисте життя влаштовувати!

А що б ти зі мною побачила – мотання по орендованих квартирах? І хто б скаржився на гроші, як не вони! Все мають! Повна хата! Якого вони ще з бідної дівчини тягли?

-А що тобі, бідолашній дівчині, з татом не жилося? Сама ж загуляла від нього, доки він на заробітках був, втекла і залишила мене? Що ж тебе інший чоловік не взяв заміж? Та й решта теж?

-Ну, помилилася я, чого по молодості не буває! – відповіла мати. – Ти сама молода, ще не так помилишся в своїх чоловіках! Я життя знаю!

-У мене, дякувати Богу, чоловік один, і шкода, що він зараз на роботі – виставив би тебе тільки так! А твоє розгульне життя мене не цікавить. Знову зі своїм Олексієм гульбанили, що запах зі вчорашнього на всю кухню? За грошима тебе послав? Так і знай – ти не за адресою прийшла, грошей не дам!

-Ах, ось воно як! – здивувалася мати. – Ну, тоді по-іншому поговоримо і в іншому місці. На ось, милуйся!

Мати простягла їй якийсь листок.

-Що це?

-Це виписка від лікаря!

-Ну і що?

-А те, що мати у тебе слаба! – закричала мати, але Катя приклала вказівний палець до губ і мати заговорила трохи тихіше.

-Скоро я отримаю групу і можу розраховувати на аліменти від своєї дитини, тобто від тебе. Плати мені аліменти, як я на тебе колись платила! Є варіант домовитися – ти даєш мені маленьку суму на місяць, ну хоча б тисячі три, з вас, багатих, не поменшає, і коли ти вийдеш на роботу я не подаватиму на аліменти.

-Можу дати тобі лише пораду, – відповіла Катя. – Ви з Олексієм перестаєте гульбанити і влаштовуєтеся на роботу! А з твоїм здоров’ям тобі взагалі категорично не можна гуляти! У тебе ж Олексій молодий, йому ж трохи більше сорока, чого він не працює?

-Він посилено шукає роботу і ось-ось влаштується, – запевнила Катю мати. – Ось, наступного тижня напевно візьмуть! Катю, позич поки що грошей? З Олексієвої зарплати все віддам, клянуся, дуже треба нам зараз, ну дай поки, га?

Мати вже переходила на крик, Славко заплакав, і Катя не знала, що зробити, але як її виставити вона гадки не мала.

-На ось тобі, – Катя витягла з гаманця 150 гривень. – Нагуляйся вже! Тільки йди звідси! І не приходь більше.

Мати на порозі дякувала їй і просила подумати «щодо аліментів», як Каті зручніше платити, а Катя виставила її за поріг.

Що робити? Зателефонувати до чоловіка? Він кричатиме, навіщо матір впустила і тоді бери йому і доводь, що вона б дитину розбудила.

150 гривень для їхньої сім’ї були не проблема, але більше хвилювало те, що мати ж на цьому не зупиниться! Жаль діда турбувати, але доведеться.

-Ну що ж ти нам одразу все не розповіла, Катрусю? – запитав дід, коли Катя йому все пояснила. – Вона б з першого дня більше не з’явилася! Ну, щодо себе не хвилюйся, вона тобі нічого не зробить, вона ухилялася від своїх батьківських обов’язків, є свідки. До того ж вона кілька разів ховалася від аліментів, теж є факти. А щодо її здоров’я – нехай робить, що хоче! Не хвилюйся, життя вона тобі більше не псуватиме.

І справді – з того часу мати більше на порозі не з’являлася.

Кажуть, вона з Олексієм кудись влаштувалися двірниками, їх бачать вранці з мітлами, а ввечері десь зникають.

Може й за розум взялися, але Каті це якось байдуже…