Ганна сіла в поїзд. Велику сумку поставила під ноги і почала сумно дивитися у вікно. Всі поспішали, вагон наповнювався людьми.

Якась молода пара сіла навпроти Ганни. Літня жінка ледь добралася до місця і сіла поряд з Ганною.

Молоді ніжно воркували й обіймалися. Роздали постільне і вони стали лягати спати.

У Ганні була нижня полиця, а значить їй треба поступитися і лізти нагору.

Вона допомогла літній жінці постелитися на нижній полиці й сама лягла відпочивати.

– Дякую, дорогенька. Я вже й не думала, що поступляться. Квитків нижніх не було. Невістка купувала, як спеціально завжди верхню бере. Минулого разу ніхто мінятися не хотів, прямо до сліз прикро. А тобі не важко, з животом?

– Все добре.

Спати не вийшло. Думки різні лізли в голову. З’їздила в місто, тепер вагітна повертається.

Гаразд би знайшла багатого, а то від однокласника, якого раніше любила, а тепер просто бачити його не може.

Ганна тільки на початку навчання дізналася, що вчитись вони будуть в одному інституті, та ще й житимуть в одному гуртожитку. Микола коли довідався, то зрадів. Він і раніше користувався добротою дівчини, завжди в неї можна було списати.

От і тут користувався, то грошей попросить, то взагалі поїсти прийде, земляки ж.

У вихідні, коли її сусідки їхали, він пробирався до неї в кімнату. Так тяглося доти, доки Ганна не зрозуміла, що вагітна. Микола одразу зник, навіть не з’являвся в інституті. Згодом сказали, що він забрав документи. Телефон його більше не відповідав.

Живіт стало помітно, приховувати не виходило, та й яке навчання може бути?

Взяла відпустку, а далі час покаже… Може на заочне переведеться. З гуртожитку попросили виїхати.

Ось тільки як мати прийме, невідомо. Ганна тихо заплакала. Так до ранку і не зімкнувши очей, вона залізла вниз і пішла вмиватися.

– Ану постривай. Що з тобою? Плакала? Тобі не можна засмучуватися. Додому їдеш?

– Так. Тільки не знаю як мама. Якщо виставить, то хоч йти нікуди.

– Я тобі адресу напишу. Живу одна. До сина їздила, але не прижилася. Одній важко, а там ще гірше.

– Дякую.

– Та ще нема за що.

…Мати ахнула, як побачила живіт. Вітчим зробив незадоволене обличчя і пішов у гараж. Зрадів приїзду Ганні тільки кіт Марсик. Він не відходив ані на крок, терся об ноги.

– Недолуга, чого тягнула?! Треба було процедури робити. Ганьба одна з тобою. Хто батько? Міський? Хто? Миколка? Ну ти точно недолуга. А де він? Не знає вона! Ну так я зараз дізнаюся. Ану ходімо до його батьків!

– Ти тут довго галасувати будеш? Куди ти її тягнеш? Дай людині поїсти, відпочити. Із поїзда вона, з дороги, – сказав вітчим.

– А ти не вказуй! Вона моя дочка!

– Ти хоч думай, що говориш. Накривай на стіл, будемо обідати.

– Так рано ще.

– Нічого.

– Ну добре…

Ганна не очікувала, що вітчим заступиться за неї. Дякувати, що до сусідів мати не встигла її забрати з розбірками.

– Іди, Ганно, відпочинь у свою кімнату. Мати сама впорається.

– Дякую, все було смачно.

Дівчина пішла. Спала вона міцно, прокинулася тільки надвечір. Мати вже мовчала, ніби нічого не сталося.

Вночі їй знову не спалося. Думала про сусідку в поїзді, вона ж навіть її ім’я не запитала. Дістала адресу. Зовсім недалеко, у сусідньому селі живе. Ніна Федорівна. Ось і ім’я знає.

Раптом Ганна почула розмову матері з вітчимом. У хаті все було дуже добре чути. Мати бурчала, вітчим навпаки захищав Ганну. Мати злилася ще більше. Вітчим говорив голосніше. Мати сварилася і навіть звинуватила чоловіка в тому, що він надто любить її дочку.

– Ти вже зовсім, чи що?! – ахнув той. – Як ти додумалася до такого?

– Я бачу, як ти на неї дивишся.

– Якщо ти така «розумна», то я можу піти.

– Я тобі піду! Нехай вона йде. Дитина від сусідського сина, нехай туди і йде.

– Та ну тебе! Недолуга! Помовч уже.

Ганна знову заплакала. Автобус у сусіднє село був рано-вранці. Поки всі спали, Ганна тихо вийшла з дому.

…Ніна Федорівна сиділа біля відчиненого вікна. Вона одразу впізнала дівчину.

– Іди, не бійся, не помилилась. Заходь у будинок.

– Здрастуйте. Мама…

– Не пояснюй, і так зрозуміло, раз ти тут. Он та кімната вільна, там і розташовуйся, – бабуся вказала рукою в бік дверей. – Тільки прибрати все треба. Доведеться тобі самій. Шафа там велика, місця багато, ти звільни собі частину. Роби, щоб було зручно. Там і знайдеш постільне. Ванна ти бачила де.

– Це добре. З водою розберешся, там кран трохи протікає. Ти сама все оглядай, не соромся. Зараз поїмо і вперед.

…Ганна жила вже цілий місяць у Ніни Федорівни. Жінка влаштувала її на роботу, прибиральницею. Вагітну більше нікуди особливо не брали.

Мати подзвонила тільки один раз, коли побачила, що Ганни нема вдома.

– Пішла, значить пішла. Живи сама, – все що вона сказала.

Ганна знову заплакала і після її слів поклала слухавку.

Коли Ганна була вже на восьмому місяці, приїхав син Ніни Федорівни. Жінка з вікна помітила його машину.

– Ганно, я сама все скажу за тебе. Не обов’язково йому знати, – попередила старенька.

Син зайшов в будинок і побачив дівчину.

– Мамо? Це хто? Ти пустила додому якусь пройдисвітку? От казав я тобі, що не можна такою довірливою бути. І навіщо ти поїхала? Таня переживала, куди ти зникла. Треба продати хату, щоб тобі нікуди більше було виїжджати.

– Таня? Вона ж сама мені купила квиток.

– Як купила? Навіщо ти знову наговорюєш на неї?

– Не віриш мені, можеш їхати. У мене розум ще ясний. Це вже не вперше.

– А це хто? Ти мені не відповіла.

– Це родичка, дуже далека. Ти ніколи не бачив її. Допомагає мені по господарству.

– Збирай речі. На цей раз будинок ми продамо.

– Ні. Я не поїду. Ганнусю, накривай стіл. Син у мене приїхав.

Син все ж погодився, що мати не хоче жити у нього в місті, й поїхав.

– От і добре. Менше турбуватимуть мене.

Ганна народила дівчинку. Вона назвала її на честь Ніни Федорівни.

Коли Ніні виповнився місяць, якраз на Покрови, до Ганни приїхав несподіваний гість. На порозі стояв її вітчим.

Виявилося, що після відходу Ганни з будинку матері, він теж пішов. Набридло слухати нескінченні сварки дружини.

– А в мене для тебе сюрприз! – якось хитро сказав він.

– Який ще сюрприз? – ахнула Ганна.

– Давай мені малечу, а сама до машини моєї сходи, – сказав він. – Іди, іди!

– Ну, йди ж швидше, – сказала їй Ніна Федорівна. – Не хвилюйся, дід з внучкою посидить.

– І справді! – посміхнувся чоловік. – Я ж дід тепер.

Ганна пішла до машини, зазирнула всередину й оторопіла від несподіванки.

– Ганнусю…

– Микольцю?! Ти як тут?!

– Пробач мене. Злякався я тоді. Ще й сесію не здав. От і втік, зате грошей заробив. До батьків приїхав, а там мене батько твій знайшов, от сюди й привіз. Ти пробачиш мене?

– Я подумаю…

– Виходь за мене заміж. У місто ми не поїдемо, будуватимемося в селі. Мій батько допоможе, і твій також згоден…

– Мій? Мій вітчим?

– Так. Хто ж іще? Він же за тебе мені таку розмову влаштував…

…Ганна й Микола одружилися. На весіллі була й Ніна Федорівна.

Вітчим все ж таки повернувся до матері Ганни, взявши з неї слово ніколи не сваритися. Вони бабуся й дідусь і в них уже два внуки.

Ніну Федорівну Ганна не забуває. Разом із чоловіком та дітьми вони відвідують і її…

КІНЕЦЬ.