У Люди було дві бабусі, але одну з них – бабусю Віру вона зовсім не знала, бачила лише на фотографії, що зберігалася у їхньому сімейному альбомі. З фотографії на дівчинку суворо дивилася висока, статна дама, у білій, наглухо застебнутій блузці та довгій чорній спідниці.

Це була батькова мама, Віра Анатоліївна. Як часто буває в житті, мама не схвалила вибір сина, вона розраховувала, що син одружується з дочкою її близької подруги, вони давно про це мріяли, але син пішов проти волі матері і вибрав собі за дружину абсолютно не підходящу йому дівчину! Так вважала бабуся Віра.

Був величезний скандал і Віра Анатоліївна припинила будь-яке спілкування з сином, а невістку бачити не хотіла, як і внучку. Коли Люда була маленька, тато намагався познайомити бабусю з онукою, навіть надіслав одну фотографію, але Віра Анатоліївна категорично відмовилася – немає у неї ні сина, ні онуки, а тим більше невістки.

Тато тоді дуже розсердився, назвав маму за очі нестерпною жінкою і більше спроб до примирення не робив. Дівчинка росла, закінчила школу, вступила до інституту. Навчалася вона добре і, маючи добрий, м’який характер з усіма знаходила спільну мову. Люду любили, друзів у неї було багато.

Вона допомагала всім, чим могла і одного разу до неї підійшов викладач і запитав, чи не хоче вона доглядати самотню літню жінку. Так сталося, що жінка живе одна і потребує догляду. Вона не лежача, але частину домашніх справ не може виконувати за станом здоров’я.

– Людмило, ви подумайте, сходіть до неї, поговоріть, можете одразу не погоджуватися. Жінка зі складним характером, але я гадаю, що ви знайдете до неї підхід. Моя мама живе в одному будинку з нею, вони трохи товаришують, мама і попросила мене підшукати дівчину, яка зможе допомогти.

– А в неї нікого з рідних нема?

– Є син, але там якась стара образа, вони багато років не спілкуються.

Зовсім як у мого тата – сумно подумала дівчина.

– Ось вам адреса, вона живе неподалік інституту, тому вам буде зручно приходити до своєї підопічної, якщо ви, звичайно, приймете мою пропозицію…

Люда подивилася на адресу і трохи захвилювалася, коли прочитала ім’я жінки. Занадто багато збігів! Але після навчання вона рішуче вирушила за вказаною адресою.

Бабуся вона впізнала одразу! Звичайно, вона вже не була тією жінкою із фотографії, але знайомі риси збереглися. Віра Анатоліївна з німим запитанням дивилася на дівчину і Люда пояснила їй причину свого приходу. Внучку вона, звичайно, не впізнала. А як впізнаєш, як не бачила!

– А, так, так! Мені потрібна помічниця два-три рази на тиждень. Проходьте, давайте трохи познайомимося.

Люда думала про те, що трохи поговорить із Вірою Анатоліївною, потім ввічливо відмовиться і піде з цього будинку. Але чим більше слухала бабусю, тим більше розуміла, що їй дуже шкода цю самотню жінку, яка стала самотньою за своєю волею, не зумівши свого часу зрозуміти сина. І Люда зненацька погодилася.

Спочатку Віра Анатоліївна суворо стежила за своєю помічницею, але поступово зрозуміла, що Люда порядна, добра дівчина і… прикипіла до неї всім серцем! Іноді вона дивилася на Люду дивним поглядом, ніби згадуючи, але не довіряючи своїм думкам.

Люда не була схожа на батьків, вірніше, вона взяла від кожного потроху, а іноді їй здавалося, що вона дуже схожа на свою бабусю, на ту, що на фотографії, але з м’якшими рисами обличчя, без зарозумілого погляду! Напевно, ця відмінність і не давала Вірі Анатоліївні утвердитися у своїх здогадах.

А ще – вона боялася! Боялася дізнатися правду, боялася, що Люда піде і вона знову залишиться одна, зі своїми спогадами та каяттям. Так би і тривало далі – Люда зберігала свою таємницю, бабуся переживала сумнівами, але все вирішив випадок!

Минуло півроку з того часу, як Люда стала приходити до Віри Анатоліївни, і одного дня, прийшовши в призначений час, почула прохання сходити в аптеку. Люда швидко зібралася, але їй довелося відповісти на телефонний дзвінок. Дзвонив тато, після розмови з ним, Люда залишила телефон на столі.

Вона пішла в аптеку і саме в цей час татові знадобилося щось уточнити. Віра Анатоліївна почула, як задзвонив телефон, перевіряти чужі телефони звички не було, але вона стояла поряд і побачила фото того, хто дзвонив. Не вірячи своїм очам, вона дивилася на рідне обличчя свого сина, а внизу фото було написано – татко!

Їй стало зрозуміло, кого нагадувала її помічниця! Її! Тільки значно молоду. У коридорі грюкнули двері. Люда пройшла до кімнати та побачила, що Віра Анатоліївна сидить за столом і дивиться на телефон. Вона мовчки підійшла, подивилася в список, побачила татовий дзвінок і все зрозуміла!

– Коли ти впізнала, що я твоя бабуся?

– З першого дня! У нас удома є ваша фотографія.

– І ти не відмовилася допомагати мені? Син, твій тато, знає про мене?

– Ні, я хотіла все розповісти батькам, але не могла наважитися, раптом вони заборонять мені приходити до вас.

– Так, я не здивувалася б такому рішенню, вони мають право не дозволяти тобі приходити до мене!

Віра Анатоліївна закрила обличчя руками і її плечі затремтіли в німому плачі.

– Бабуся, прошу тебе, не плач! Якщо ти хочеш, я піду і більше не приходитиму!

– Ні! Тільки не це! Я й так наробила у житті багато такого, про що завжди шкодувала. Але ця гордість і впертість не давало мені сил зателефонувати синові і просити про прощення.

– Я думаю, що тато давно пробачив тебе, іноді я чула, як вони розмовляють з мамою, він дуже любить тебе і сумує… Адже ти його мама!

– Я просто нерозумна стара, яка сама прирекла себе самотністю. А потім ти з’явилася! Ти ж не кинеш мене, внучечко?

– Що ти, бабусю, якщо ти не проти, я приходитиму до тебе, як раніше. І я намагатимусь зробити все, щоб ви з татом помирилися!

– Так Так! Якщо він захоче, я буду рада, якщо він прийде до мене! І … твоя мама теж! Мені треба багато їм сказати, треба встигнути вибачитися!

– Так, не хочу чути про “встигнути”, я зараз дам тобі ліки і подзвоню татові! І ми разом їм все розповімо. Оце буде сюрприз!

Люда заплескала в долоні.

– Яка ти ще дитина, дівчинко моя! Ти добра, у тебе любляче серце, я не заслужила таку онучку, як ти!

Люда встала в горду позу, підняла голову, “пишно” глянула на бабусю, а потім дзвінко розсміялася і обійняла Віру Анатоліївну. Вони довго сиділи, не промовивши жодного слова, але на душі було радісно! Від того, що всі будуть разом. Образи та нерозуміння відійдуть у минуле!