Зараз така молодь пішла безвідповідальна!

Все чекають, коли ми, батьки, піднесемо їм на блюдечку готові квартири, машини, гроші. А працювати ніхто не хоче. Подуріли люди добрі.

Коли я виходила заміж, то батьки дали мені тільки одяг і все. Ми з чоловіком тіснилися у невеликій кімнатці в гуртожитку. Він працював слюсарем, я викладала музику в школі.

Ми починали все з нуля. Так, було важко. Але за 2 роки ми назбирали гроші, взяли ще кредит та купили собі двокімнатну квартиру. Це не був елітний район, а стара будова. Без ліфта і нормального ремонту.

Потім у нас народилися син Василько та донечки Вікторія і Валентина. Нам було дуже важко ставити на ноги трьох діток. На роботі зарплату затримували або ж взагалі не видавали. А їсти щось треба!

Тоді моя кумася покликала в Португалію на заробітки:

– Повір, Любка, ти таких грошей більше ніде не заробиш. Ті португальці дуже багаті. Ну хоча б про своїх дітей подумай.

Я ні секунди не сумнівалася, одразу зробила всі документи та вже через тиждень була в Лісабоні. Влаштувалася прибиральницею в одну компанію. За день у нас було по 10 клієнтів, ми поверталися втомлені о 2 чи 3 ночі, а мали прокидатися о 5 ранку.

Однак, кожен єврик я відкладала та віддавала чоловікові. Не буду розписувати, що я за 20 років робила. Але скажу одне, якби не я – то діти ходили босі та голі. Бо я їм важкою працею заробила на навчання, на репетиторів, на університети, на весілля та на квартири!

Але у 2021 не стало мого чоловіка. Я вже тоді хотіла поїхати додому. Адже через ті заробітки навіть не вийшло на похорони потрапити.

– Ма, а чого ти так різко передумала? Ти бачила, який в Україні курс євро? Та ніхто стільки не заробляє, як ти, – дорікала донька у слухавку.

Чомусь я дослухалася до поради Вікторії та залишилася в Португалії аж до квітня цього року. Тільки мені вже 50, стільки років провела на чужині. А в Україні маю дітей, онуків, родичів, друзів. Ну що мені далі в тій Португалії робити?

Діти знали, що я приїду ввечері та адресу вокзалу. Гадала, що мене зустрінуть з квітами, онуки приїдуть, потім поїдемо додому на гостину. Однак, біля виходу на мене чекав тільки син Вася та його жінка Неля.

– А де Віка та Валентина?

– Ну вони не змогли приїхати. Ма, ти не засмучуйся, зараз ми тебе додому відвеземо.

У квартирі було чисто, прибрано, все лежало під лінійку, ніде ні пилинки.

– То ви клініг викликали?

– Ні. Неля за декілька днів до твого приїзду тут все сама вимивала та прибирала.

Тільки через 3 години доньки додумалися мені зателефонувати та привітати з приїздом. Однак, весь наступний тиждень ніхто, крім сина, у гості не приїздив. Наче мене і не було тут 20 років!

Раз Віка подзвонила:

– Мамо, ти ж привезла гроші? Ми тут з чоловіком хочемо машину собі купити. Ти б не могла нам дати 10 тисяч доларів?

– А ви чого собі не відкладали? Чи кредит не взяли?

– Мамо, у країні війна, які кредити?

Я привезла з Португалії чималу суму – 20 тисяч доларів та 15 тисяч євро. Хотіла ті гроші між дітьми поділити.

Тільки от передумала. Я зробила косметичний ремонт у своїй квартирі та переписала її на сина. У моєму селі є стара бабина хата і давно думала, аби туди переїхати. Що мені в цьому місті робити? А так буду собі спокійно відпочивати на природі.

І я не знаю, як дівчата про це дізналися. Одразу налетіли на мене, як ті фурії та кричали “зрадниця”. Тепер почали шантажувати – або я віддаю їм гроші або вже не бачу ні їх, ні онуків.

От що мені робити? Я взагалі шокована, що доньки посміли мені такі умови ставити!

КІНЕЦЬ.