Ганна дивилася у вікно. Зʼявлятися на вулиці не було сил, і навіть було соромно. Хоча чого соромитись?

Тиждень тому від неї пішов чоловік. Знайшов собі іншу, а їй влаштував сварку, заявивши, що це вона винна у його зраді!

…У п’ятницю Микола прийшов з роботи, зайшов у кімнату, відкрив шафу, й почав мовчки збирати свої речі.

Ганна дивилася на чоловіка й не розуміла, що відбувається. Жінка навіть слів не могла підібрати від здивування.

Вона розгублено мовчала, але потім таки наважилася запитати:

– А що взагалі оце відбувається, Микольцю?

– А сама, що не розумієш, чи що?! – сказав той.

– Іду я від тебе. П’ять років з тобою прожив, а ти сина мені народити так і не змогла. Та й господиня з тебе ніяка. От скажи, що в тебе сьогодні на вечерю приготовано? Нічого! Нічого під соусом, і в келих налити теж немає нічого. Правильно?

Ганна дивилась на чоловіка, й не вірила своїм вухам.

– У келих налити немає, а на вечерю борщ і печена картопелька з мʼясцем, – нарешті сказала вона.

– Картопелька з мʼясцем…

– Микола аж зупинився зі збором речей, але, трохи подумавши продовжив.

– Їж сама!

…Про те, що вона погана господиня, він погарячкував. У будинку завжди було чисто й затишно, та й їжа на столі була завжди. Єдине, що не влаштовувало Миколу, то це відсутність спадкоємця. Але ж треба щось говорити під час свого відходу.

Начебто все з Ганною добре було, жили дружно, але трапилася на його на шляху Віра. Та й було з нею лише один раз, Микола й сам до ладу не пам’ятає як.

В друга гульбанили, а прокинувся він поряд із чужою жінкою. А тепер вона виявилася вагітною. Візьми розбери, може й дитина не його. Віра, звісно, не Ганна, але жінка красива. У їхнє містечко з села приїхала, ніхто її до пуття не знає ще. Квартирку маленьку купила. Є Миколці куди піти від Ганни. Ось і пішов.

Віра часто гульбанила. Микола ще й не знав про її пристрасть, а коли дізнався, то вже й пізно було. Сам втягнувся потихеньку.

Дитина в них народилася слаба. А потім його Віра і зовсім здивувала – з села привезла двох дітей, три і п’ять років! Не було сина, а тепер одразу троє дітей в Миколи стало.

Батьків у дітей не було. Віра, як мати-одиначка гроші отримувала, і молодшого так само без татуся оформила. Час ішов. Хлопчик ріс і все більше ставав схожим на одного друга, з яким вони гульбанили тоді разом.

Таке ж волосся, очі. Зовсім ні на Миколу, ні на Віру не схожий.

– Обманула ти мене, Віро. Не моя це дитина.

– А мені звідки знати?! Все одно ти батьком не записаний. Живи тихо, або забирайся звідси.

Микола не знав, що вибрати. Жити з Вірою не солодко, а ще чужих дітей годувати, одягати. І репетують вони всі, і Віра теж. Іти? Куди? Ганнуся його не прийме. Горда. Та, може, вже й живе з кимось, вона жінка видна…

І Микола жив собі. Тихо.

…Ганна сиділа біля вікна, вже стемніло. Великий місяць красувався на небі.

– Осінь, холодно стало, а він і речі теплі не забрав, – раптом подумала вона.

Вона увімкнула світло, фіранки поправила на вікнах. Тридцять років майже їй. От і все, дітей немає, чоловіка тепер також нема.

Ганна увімкнула телевізор, щоб хоч якось відволіктися. А там скрізь або новини або фільми про кохання. Прямо, як на зло. Один додивилася, було вже далеко за північ.

– Але ж он у героїні все добре склалося в кінці, то чому б і в мене так не було? – подумала вона.

Вранці треба було йти на роботу, вихідні хоч і тяглися повільно, але попереду понеділок. Від того, що трапилося, не сховатися. Люди говорили різне, хтось осуджував Миколу і шкодував Ганну, а хтось і про Ганну казав – пустоцвіт, мовляв.

– Ти, Ганнусю, люби себе. Ти ж красуня. Підняла голову і пішла горда. Це не він тебе покинув, це ти його позбулася! – сказала їй завідувачка дитячого садка, де вона працювала. – Злі язики завжди були і будуть. А в тебе все добре буде, ти добра, і дітки тебе люблять. Таких виховательок мало.

– Дякую. Нормально все. Я вже не переживаю.

Осінь пролетіла, зима також. Весна принесла свої турботи – розсада, город. За турботами Ганна не помічала, як летить час. Якщо хтось намагався говорити їй про колишнє, вона просто йшла. Згодом про нього їй ніхто вже не нагадував. Минуле життя, воно й має залишитися в минулому.

І воно залишилося. У село повернувся її однокласник та сусід. Розлучився з дружиною, й приїхав доглядати батька. Іноді він заходив у гості на чай, просто побалакати. Іноді допомагав по господарству. Батько його прожив недовго. Після поминок Павло поїхав у місто.

Ганна помітила, що сумує. І одного разу у вікно вона побачила його машину. Хотіла вибігти на ґанок, але зупинилася.

– Напевно, це неправильно, – подумала вона.

Поки думала, Павло сам зайшов. Вони зустрілися на порозі. Ганна одразу опинилася в його обіймах.

– Я сумував…

– Я теж…

Одружилися вони через рік, жити стали в Ганни. Іноді Павло у вихідні привозив сина. Дитина дуже швидко знайшла друзів і не хотіла навіть їхати назад.

Та й з Ганною вони порозумілися. А одного разу колишня Павла заявила, що не справляється з ним. Так Ігорчик переїхав назовсім жити до Ганни…

Через рік після весілля Ганна зрозуміла, що вагітна. У них народилася дівчинка. А ще через рік – хлопчик. Сім’я була щасливою…

…Микола в черговий раз посварився з Вірою. Його речі знову летіли на вулицю. Це було вже не вперше. Він їх зібрав і сів поруч прямо на землю.

– Куди йти, зовсім нема куди… Нічого не заробив, нічого не надбав… А як добре було в Ганни, тепло, затишно. Адже навіть маленьку батьківську хату примудрилися продати з Віркою.

Як йому мати казала, щоб не продавав, та не послухав. А тепер і йти нема куди. Адже йому вже майже сорок років. Це десять років минуло, як пішов він від Ганни. А може вона ще чекає? Не чути про неї нічого…

Вирішив Миколка пройтися на інший кінець містечка. Вже стемніло.

– Тільки місяць величезний світить, як у той день, коли йшов, – подумав він.

– Може це знак?

У будинку світилося світло. У відчинені вікна було чути дитячий сміх.

– Діти! Діти? Звідки в неї діти? – подумав Микола.

– А чому б і ні… Напевно, це я пустоцвіт.

Почувся чоловічий голос, і знайомий сміх Ганнусі.

– Весело у них… – пробурмотів чоловік.

Микола оглянув подвірʼя. Чуже. А колись воно було його. Але пізно.

Чоловік пішов назад. Біля будинку на нього вже чекала Вірка.

– Де ти ходиш, недолугий?! Ану бігом додому!

І пішов Миколка додому, підхопивши свої речі. Змінити у своєму житті він уже нічого не міг…

КІНЕЦЬ.