Свого єдиного синочка я ставила на ноги сама. Мій чоловік виявився зовсім неготовим до сімейного життя.

Спершу все було добре, але як тільки народився Михайлик, між нами з Дмитром пробігла чорна кішка. 

Підгузки, пелюшки, іграшки і перші зубки – все це було не для нього.

От він і втік.

Не зрадив, не покохав іншу, просто злякався відповідальності. 

Аліменти не платив, а з чого власне? Нормальної роботи у нього ніколи не було…

Я не заперечувала. Як не крути, а вони рідні бабуся та дідусь.

Вони розповідали мені, що Дмитро поїхав до Польщі – там надумав своє щастя шукати. 

Чи знайшов – не знаю… Але більше я про нього нічого не чула.

З Божою поміччю виростила Михайлика чудовою людиною. Розумний, добрий, вихований… Закінчив університет з відзнакою, а тепер працює в дуже престижній компанії за кордоном.

Вже й сім’єю встиг обзавестися. Дружина у нього прекрасна, я Алінку дуже люблю і поважаю, а онучки у мене які!

– Мамо, ти все життя гарувала на двох роботах, щоб дати мені все, що потрібно.

Я хочу тобі віддячити і подарувати будиночок, про який ти завжди мріяла.

Коли я відкрила очі і побачила перед собою розкішний особнячок за містом, не могла повірити, що тепер він належить мені. Стрибала від радості, як мала дитина.

Тепер я найщасливіша людина на світі.

Жила, як в казці, поки на порозі моєї хати одного прекрасного дня не з’явився Дмитро.

– Привіт! Впустиш?

– А з якого дива я маю тебе до свого дому впускати?

– А це і мій дім теж! Михайло – мій син!

– Дорогенький, ти лише через 30 років згадав про те, що в тебе є син? 

Та він навіть не пам’ятає, як тебе звати!

– Ну, навіщо ти так? – слізливо прошепотів Дмитро. – Мене життя вже й так покарало за мої гріхи.

Виявилося, що колишній так і не одружився вдруге. Багато працював в Польщі, а одного осіннього вечора на нього напали. Вкрали все, що він зміг заробити за останні місяці.

– Так влупили по голові, що мені довго довелося лежати в лікарні, аби прийти до тями. Половину грошей вкрали, половину витратив на лікування. Не віриш? То я тобі довідки покажу!

– Та вірю я, вірю.

– Мені нема куди йти.

Батьки давно померли. Я думав, що ти в старій квартирі живеш, пішов туди. Сусіди сказали, що ти тепер пані із заміським будинком.

– Син подарував.

– Гарно ти його виховала. Шкода, що я таки не наважився на сімейне життя.

Але може ще не пізно, Галю. Га? Поможи мені, прошу тебе

Що тепер робити – гадки не маю… Шкода мені Дмитра. Як-не-як, а Божа людина. Але боюся, якби ж то альфонса на своїй шиї не пригріти…

Прошу вашої поради.

Що б ви робили на місці Галини?

КІНЕЦЬ.