День, коли вони з чоловіком прогнали рідну доньку, Ярина пам’ятала так, наче це було вчора.

Подружжя вже сиділо за столом і чекало Оксану – сім’я традиційно вечеряла, лише коли всі були за столом, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Мамо, привіт! Татку, я хочу вам щось сказати! – було видно, що донька чимось збентежена.

– Ну, ви тільки не сваріться. Річ у тім… як би вам це краще сказати… Ви скоро станете бабусею та дідусем.

– Що? – чого-чого, а такого Ярина аж ніяк не чекала.

– Що ти сказала? Оксано, це невдалий жарт?

– Ні, мамо, – голос доньки враз став тихим. Так бувало завжди, коли вона відчувала за собою провину.

– Це правда. Ти тільки не сердься.

– По-твоєму, ми повинні від радощів танцювати гопак? – з-за столу піднявся батько. Він був блідим, а голос тремтів.

– Ксеню, що все це значить? Ти це серйозно? Ой, Ярю, принеси води… І каплі.

Виразно поглянувши на доньку, Ярина побігла на кухню, де в шафі стояла коробка з ліками. Олег Петрович мав серйозні проблеми, і лікарі суворо заборонили його хвилювати. І ось, схопившись за груди, чоловік поволі осідав.

– Татку! – закричала дівчина і кинулася до нього.

– Татку, ти лише не хвилюйся. Якщо хочеш – я зроблю як ти скажеш, і все буде добре.

– Йди геть! – крикнула на неї Ярина і кинулася викликати швидку.

– Якщо з ним щось трапиться, то це буде на твоїй совісті.

Через три тижні Олег Петрович повернувся і в їхній, такій затишній завжди оселі, відбулася важка розмова. Оксана розповіла, що закохалася у тренера, який вів заняття в басейні.

– А коли сказала йому про все, то він сказав, щоб не чіплялася, – плачучи, розповідала донька.

– Мовляв, одружений, має двох дітей. Він прогнав мене.

– Виходить, моя донька втратила не лише здоровий глузд, але й совість? – лементувала Ярина.

– Стала на неправильний шлях і влізла в чужу сім’ю?

– Ото виховали, – лише й мовив глава сімейства.

– Ні, я такої доньки не хочу! Геть з моїх очей!

– Мамочко, не проганяйте мене, – благально повторювала дівчина.

– Таточку, що ж я без вас робитиму? Пожалійте!

– А ти нас жаліла, коли зв’язалася з одруженим чоловіком? – не вгавала Ярина.

– Тоді ти про нас думала?

З того вечора минув рік. Спершу подружжя навіть не згадувало доньки, а проте згодом почало серйозно непокоїтися за неї. Стало шукати по знайомих та родичах, проте пошуки були марними. Оксана наче у воду канула.

– Господи, де вона? – часто повторювала Ярина.

– Це, за моїми підрахунками, вона три місяці тому мала стати матір’ю. Що трапилося? Де її шукати?

– Нічого, – бурчав глава сімейства.

– Погуляє – і повернеться. І ще й в подолі принесе.

Однак Оксана так і не з’явилася. Правоохоронці розводили руками: мовляв, шукаємо. Знайомі та друзі щиро хвилювалися, проте й вони нічого не знали.

Олег Петрович з Яриною щиро жаліли, що так вчинили з єдиною донькою. Повертаючись до оселі, вони особливо відчували ту порожнечу, яка тепер оселилася в їхньому заміському будинку. Чоловік навантажував себе роботою і приходив, аби повечеряти і лягти спати, а Ярина часто гуляла допізна містом, аби якомога пізніше потрапити додому.

– Кохана, так далі не може бути, – мовив якось чоловік.

– Ми наче втікаємо з цього дому. І я тут подумав… давай всиновимо дитину з інтернату. Коли трапилося так, що втратили свою доньку, то нехай хоч якась сирота матиме батьків та тепло рідної оселі. Зрештою, ми все життя працювали і повинні подбати про те, аби було для кого все це залишити.

В інтернаті їм приглянувся півторарічний хлопчик.

– Олеже, він такий гарненький! – мовила Ярина. – І наче на тебе подібний. Поглянь, такі ж карі очі, чорнявий. Візьмімо його. Ти не проти?

Через два місяці маленький Тихон весело бігав просторим будинком своїх новоспечених батьків і любив сидіти на колінах татка, слухати, як мама співає колискові біля його ліжечка ввечері. Здавалося, що щастя знову оселилося у будинку. Лише господар повертався з роботи все сумнішим. І притім від нього часто несло міцною випивкою.

– Милий, тобі ж категорично заборонили тобі навіть дивитися на чарку, – мовила якось Ярина.

– І ти це чудово знаєш.

– Присядь, Ярю, – було видно, що Олег Петрович хвилювався.

– Знаєш, відколи ми всиновили Тихонка, у мене з’явилося відчуття, наче він дійсно наш, рідний. Я чудово розумів, що це від того, що це маленька дитина, яка називає мене татом, що я люблю його. Однак якось вночі я подумав, що ми ж навіть не поцікавилися, хто його батьки. А раптом відповідь буде для нас неприємною?

Я вирішив дізнатися про це – і з’ясувалося, що його знайшли біля молодої жінки в халабуді на околиці міста, де збиралися безхатьки. Я звернувся до правоохоронців, і мені показали фото тієї жінки, яка числилася, як невідома. Ярино, мені важко говорити… Це була наша Ксеня. Вона привела на світ малюка і через те, що їй не було кому допомогти, її не стало.

– Що? – Ярина змовкла на хвилюку.

– Ти хочеш сказати, що Оксаночки немає?

– Так, – чоловік навіть не витирав сліз.

– А Тихон, Ярю, її синочок. Наш рідний онук.

КІНЕЦЬ.