Після того, як Надія розлучилася з чоловіком, про заміжжя більше не думала. Залишилася з двома дітьми в тридцять два роки і вирішила своє життя присвятити тільки їм. Чоловік був, якщо м’яко сказати – неспокійним, все негативне, що буває у людей, здавалося, що вмістилося в ньому. Витримавши майже дев’ять років, Надія подала на розлучення. Пройшла через сварки, образи, і наважилася на розлучення.

Дуже здивувала свекруха, вмовляла:

– Надя, ну куди ти з двома дітьми, зачекай, може зміниться син мій. Ну, жила ж я зі своїм чоловіком майже тридцять років, теж такий самий був. Ну, кому ти потрібна будеш з дітьми?

Свекруха розуміла, що її син прийде жити до неї, квартира Надії. Вона знала, свого сина і навіть переживала, що він як добре загульбанить, був ще гірший, ніж його батько. Знала, що влаштувати своє життя син вже не зможе, не кожна нормальна жінка житиме з ним, а ненормальну невістку, як він, їй не потрібно.

– А мені ніхто не потрібний. Я нарешті спокійно житиму. Діти не бачитимуть цього всього. Ну кому я це розповідаю, – дивлячись на свекруху, відповідала Надія, – адже сама пройшла через це.

Коли чоловік пішов з речами, вона зачинила за ним двері і відчула себе такою щасливою, що навіть пританцьовуючи та приспівуючи, взялася за прибирання.

– Боже мій, яке щастя бути вільною від цього негідника, – раділа вона.

Життя своє присвятила Надія дітям. Дві доньки радували матір, навчалися у школі на відмінно, проблем із ними не знала, слухняні та спокійні.

– Господи, яке щастя, що жодна дочка характером не пішла в батька. Мої дівчата розумниці, найкращі доньки на світі, – дякувала Богові Надія.

Коли доньки подорослішали, вступили одна за одною вчитися в інститут, Надія зрозуміла, що жила вона недаремно, дочок виховала у своєму дусі, добрими та життєлюбними. Обидві змогли вибрати у чоловіки гідних хлопців та щасливо живуть своїми сім’ями.

Надія була у тому віці, коли вже досить пожила, нагромадила життєвий досвід і заробила пенсію. Обидві дочки живуть у різних містах, а Надії раптом стало сумно та нудно. І ось тут вона задумалася, саме на пенсії, коли на роботу їздити не потрібно, вільного часу достатньо.

– А чи не знайти мені якогось поступливого і спокійного чоловіка? Друга по життю, ну не всі ж такі, як мій колишній. Тим більше його вже й немає.

Проживши майже до шістдесяти років на самоті, у невеликому містечку, Надія переживала запрошувати чоловіків до себе у квартиру. Вирішила переглядати газети, де були оголошення про знайомства. Самотні чоловіки у віці писали, що шукають добрих і поступливих жінок. Надія спілкувалася із чоловіками по телефону, додому не запрошувала. Їй вистачало спілкування по телефону, щоб трохи зрозуміти, що являє собою чоловік.

Одного разу таки здобув її прихильність Михайло, розмовляв чемно. Жив він у сусідньому районі. Поспілкувавшись близько двох місяців телефоном, він запросив її до себе в гості.

– Надія, приїжджай ти до мене. У мене будинок і невелике господарство, на когось треба це все залишати. Я тебе зустріну, поспілкуємось, подивишся, як я живу. Тобі легше – квартиру закрила та поїхала.

– А може, ми з тобою на нейтральній території зустрінемося в місті? – Запропонувала Надія. – І мені не далеко, і тобі за один день можна повернутися додому.

– Я місто погано знаю, та й ноги підводять, краще приїжджай прямо до мене. А я тобі поверну гроші за проїзд.

Подумала Надія і вирішила поїхати. Сусідам нічого не говорила, якось незручно зізнатися, що сама поїхала до чоловіка. А так сказала, що поїхала у справах.

– Михайла теж можна зрозуміти, – думала вона, – сказав, що місто погано знає, звичайно я увійду в його становище, якщо людина не виїжджає майже нікуди, їй важко взяти і поїхати. А я часто буваю у місті. Дорога звичайно далека, автобусом близько чотирьох годин, але мені не важко, – так умовляючи сама себе, збиралася Надія в гості до сусіднього району.

Поки їхала в автобусі, теж думала про Михайла:

– Сказав: “оплачу твій проїзд”, за це можна поважати чоловіка, справа звичайно не в грошах. Видно, що не жадібний. Ну, загалом поживемо-побачимо.

Він зустрів її на автобусній зупинці. Велике село з асфальтованою дорогою, красива природа.

– Привіт, Надія, – підійшов до неї чоловік міцної статури, трохи важко ступаючи на одну ногу.

– Привіт, Михайле, – вона хотіла віддати йому свою невелику, дорожню сумку в руку, але він не звернув на це уваги. Так і несла свою сумку до його дому. Це їй одразу впало в очі, відчула якийсь незначний дзвіночок.

– Неуважний до жінки, – промайнуло в голові, але списала на те, що він сільський чоловік і не дуже розуміється на тонкощах догляду за жінками.

Вона приїхала до Михайла не з порожніми руками, привезла гостинці: коробку цукерок, пляшку ігристого, фрукти.

– Ну і витратилася ти Надія, не варто. Я взагалі не вживаю, – казав він.

Будинок у Михайла добротний, доглянутий, у дворі чисто. Сам він виглядав не дуже охайно, пом’ята сорочка, видно поспіхом одягнув, коли пішов зустрічати Надію, штани теж поношені, давно не бачили води. Але в хаті прибрано.

– За собою не дивиться, одразу видно, – подумала Надія. – Та воно і зрозуміло, живе один, не відчувається жіночої руки, мабуть не надає значення своєму зовнішньому вигляду. Сільська місцевість, будинок та господарство, не до того, – сама перед собою виправдовувала Михайла. – Не всім чоловікам дано за собою дивитися, – хоча сама вона була дуже акуратна і педантична в цих питаннях.

Михайло підготувався до її приїзду. Приготував тушковану картоплю, купив у магазині булочки та цукерки. Надія допомогла накрити стіл, поспілкувалися. Потім пішли прогулятися, йому хотілося показати гарні місця, річку, поля. Їй сподобалися сільські терени.

Розповів про себе. Дружини не стало шість років тому. Єдиний син живе далеко та допомагає батькові. Надсилає періодично грошей типу компенсації за те, що дуже рідко приїжджає. Живе Михайло в достатку, все має, видно, що живе не на одну пенсію.

– Ну, як тобі, Надія, наша природа? Правда гарні наші місця?

– Таааак, краса! У нас теж красиво в містечку, але наш завод дається взнаки, тому повітря зовсім інше. А тут дихається легко, а запах? Запах різнотрав’я, він особливий, мені здається більше пахне полином. Настав вечір і від річки потягло прохолодою, вологою, чулися тільки трілі цикад, та коники цокотали в траві. Птахи замовкли, сонце хилилося до заходу сонця, а рожевий захід сонця відбивався в річці. Вода в річці була спокійна, вітру не було, навіть незначної брижі на воді немає. Надія давно не бачила таку красу і якось особливо сприймала все це.

Михайло багато не говорив, навіть і на краще, вона просто насолоджувалася цією сільською тишею та запахами трав. Повернулися додому, ще довго сиділи у дворі, липневе тепло створювало настрій.

Спати лягли у різних кімнатах. Вранці підвелися, попили чай.

– Я спала сьогодні дуже добре. Мабуть далося взнаки це повітря, насичене травами, чисте і дзвінке, – ділилася Надія.

– А я звик і навіть не звертаю уваги на повітря та трави, – сміявся Михайло. — Тільки коли починаю косити косовище для моєї кізочки, тоді й відчуваю цей запах свіжоскошеної трави.

– Я сьогодні збираюся додому, автобус іде до міста о першій годині дня, я розклад одразу подивилася. Тож додому дістануся вже ввечері.

– А може, ще залишишся? А скільки коштує квиток на автобус, – спитав Михайло.

Надія озвучила суму, він пішов у спальню і виніс звідти рівно стільки, скільки вона сказала. Ні гривні більше. Причому вартість квитка лише в один бік.

– Ось тобі гроші на проїзд, – сказав він несміливо і без особливого бажання простяг руку.

Надії стало не по собі. Намагаючись здаватися ввічливою, сказала:

– Та що ти, Михайле, не треба, – сказала вона і відвернулася до вікна.

– Ну гаразд, не треба, так не треба, – якось поспішно відповів той і швидко засунув гроші до кишені.

Коли Надія повернулася до нього, грошей у нього в руці вже не було. Більше розмови про це не було. Вона подумала:

– Не велика сума, не збіднію. Але ж однією рукою дав, іншою забрав, цікаво, – і в душі розсміялася.

Звичайно вона не показала вигляду Михайлу, що її зачепив цей момент із грошима. Вона не жадібна, але він обіцяв сплатити їй дорогу, коли вони спілкувалися телефоном. А насправді виявилося все по-іншому. А це багато говорить про чоловіка. Надія поїхала, Михайло проводив на автобус, сказавши, що чекатиме дзвінка та її рішення.

Надія здобула величезне розчарування. Справа навіть не в грошах. Ненадійним виявився Михайло, який не дотримав свого слова. Вона зрозуміла, що знайомитися більше з жодним чоловіком не буде. Краще жити на самоті, у цьому віці надто загострюється увага на всіх дрібницях. А життя складається з дрібниць. Вона зателефонувала до Михайла, і повідомила, що більше не приїде до нього, а він не став уточнювати причину.

КІНЕЦЬ.