Жити у шлюбі було важко. Я сказала, щоб чоловік нас залишив і поїхав з квартири. І він дійсно зібрав речі і пішов. Але прихопив із собою всі гроші, які були вдома. Разом з тим він забрав сковорідку, каструльку і попередив, що в наступний свій приїзд забере телевізор, світильник і комп’ютерне крісло

Завжди я знала, що людська жадібність – це погана риса. Але про те, що оберу собі такого чоловіка я й подумати не могла. Це настільки жадібна людина, що ви навіть уявити собі не можете, я і сама ще не так давно уявлення не мала. Як далі жити з такою людиною я тепер не знаю.

Познайомившись з Іваном, я не здогадувалася наскільки це жадібний чоловік. Мене тоді чомусь не збентежило, що на перше наше побачення він з’явився навіть без жодної квіточки і замість того, щоб запросити мене в кафе, хоча б на чашечку кави чи тістечко з чаєм, він запропонував мені погуляти в парку.

У двадцятиградусний мороз! А ще, коли вирушили з ним в торговий центр, замість таксі або маршрутки ми простояли величезну чергу на безкоштовний автобус. А потім тряслися в натовпі, ніби оселедці в бочці.

Ледве добравшить до цього злощасного комплексу, Іван дуже довго вибирав собі якийсь светр. А в підсумку узяв один з найдешевших варіантів, хоча переміряв усе і скрізь.

«Заощаджує», – подумала тоді я, нічого поганого в голову не прийшло. Але для мене це зовсім не привід, щоб розлучатися або ставитися до людини якось по-іншому, зверхньо, чи недобре. Я швидше пов’язала це з тим, що Іван дуже добре знає ціну своїм грошам, а для чоловіка думала це добре, тим паче для сім’ї.

Адже він працює і вже давно обходиться без допомоги батьків, самостійний повністю, на відміну від інших деяких моїх знайомих хлопців, які тільки й просять у батьків грошей та допомогу. У тих уже й машини, і квартири є, придбані з допомогою батьків. А мій молодий чоловік хоче отримати все самостійно, я його підтримувала в цьому.

Але незабаром до мене дійшло, що надто вже надмірна ця економія, і вже скидається на жадібність. До такого висновку я прийшла після нашого бідного весілля. Бюджет у нас став загальним, і тепер я вже не могла вільно витрачати гроші направо і наліво.

Хоча такого ніколи і не було. Я завжди намагалася підходити до покупки з практичного боку, не все те добре, що найдешевше. Якщо вже брати, то хорошу річ, вона прослужить багато років. Але як тільки ми одружилися, мій модний шопінг прикрився. Іван завжди вважав, що у мене і так купа одягу, нічого витрачатися.

Потім я пішла в декрет. У нас з’явилася донька. З цього моменту виникла серйозна проблема, почалися постійні суперечки та непорозуміння. Кожен раз чоловік підкреслював, що він єдиний годувальник в нашій сім’ї і що не дасть мені ні копійки.

Так наші відносини зайшли в глухий кут. Ми в кінець посварилися. Заговорили про розлучення. Я сказала, щоб Іван нас залишив і поїхав з квартири. І він дійсно зібрав речі і пішов. Але прихопив із собою всі гроші, які були вдома. Ми відкладали їх на якійсь важливі незаплановані витрати.

Разом з тим мій благовірний забрав сковороду, каструльку і попередив, що в наступний свій приїзд забере телевізор, світильник і комп’ютерне крісло.

Тільки через пів року ми знову зійшлися. Заради дочки. Ця історія залишила не дуже приємний відбиток у моєму житті і дала гарно зрозуміти, що за фрукт мій чоловік. Однак Іван не став більш щедрим. Він продовжував рахувати все до копійки.

Ми вирішили взяти власне житло у кредит, адже грошей не було, щоб купити відразу. Збирали лише суму на початковий внесок. Я відчувала, що Іван ще сильніше стежив за моїми витратами, хоча й на собі він теж економив. Він влаштував мені суперечки через нову шапку. «У тебе їх ціла купа!» – заявляв чоловік. А я вже й не пам’ятаю, коли останній раз купувала для себе якийсь одяг, навіть найдешевший.

Мене не можна назвати марнотратною людиною. Але я – жінка, яка хоче добре виглядати. Шапка не коштувала шалених грошей, але через неї ми знову сварилися. Я задумалася: «Невже мене все життя будуть обмежувати в коштах і сварити кожну куплену дрібницю?!»

Не знаю як, але ми продовжували жити разом, я дуже хотіла, щоб у дитини був тато. Наближався ювілей чоловіка. На круглу дату я вирішила подарувати сумку для документів з натуральної шкіри. Тим більше Іван казав як вона йому потрібна.

Але мій чоловік не вмів приймати подарунки і попросив здати презент назад в магазин. «Не час розщедрюватися», – стверджував тоді він мені. А я ж так довго вибирала цю сумку, прочитала купу відгуків, радилася з сестрою і зі знайомими!

Більшість моїх подруг відвідували салони краси. Робили манікюр, брови гарні зачіски. Але як тільки я натякнула, що теж не проти б раз на місяць фарбувати нігті у майстра, Іван негативно захитав головою: «Твоїм подружкам нікуди гроші дівати, вони напевне у батьків на шиї і досі сидять! Ось вони і змивають їх в унітаз! Ти не бери з них приклад. Та й у тебе ж була купа лаків. Пофарбуй собі сама, яка різниця?».

Зараз я перебуваю в роздумах: чи варто далі ділити з Іваном побут, хіба це нормально так жити. Чого чекати від нього? Що він зміниться?

Навряд чи. Мені все більше здається, що без нього я буду щасливішою.

КІНЕЦЬ.