Маленькій Любі було всього чотири роки, коли вона залишилася з мамою вдвох. Куди подівся її тато, вона не знала. Мама їй не говорила, тільки плакала часто, пригортаючи доньку до себе й повторювала:

– Ми впораємося, доню. Не я перша, не я остання…

А потім мама заслабла. До неї часто приїжджала лікарка, слухала її довго, виписувала якісь рецепти, а по ліки ходили або сусід дід Грицько, або мамина сестра тітка Віра.

Вона часто приходила, але ненадовго. У тітки Віри був чоловік і синок Віталій. Їй завжди було ніколи.

Іноді тітка Віра готувала їм їжу і йшла. Мамі доводилося вставати, годувати Любу, мити посуд і знову лягати в ліжко.

Так і жили, не дуже весело, звісно.

Тітка Віра кілька разів хотіла забрати Любу до себе, але дівчинка відмовлялася.

Вона не любила Віталія, він сварився, не давав іграшки. Та й маму було шкода. Як вона залишиться тут одна? Мама казала:

– Нічого, Віро. Ми впораємося. Дякую тобі, що допомагаєш…

…Того ранку у вихідний серце у Віри було не на місці від якогось недоброго передчуття. Вони збиралися з сім’єю на дачу, але тут пролунав телефонний дзвінок. То був сусід її сестри дід Григорій.

– Віро, – сказав він якось стривожено. – Не зрозумію я, що з Галею… У двері дзвоню, чую, дівчинка підбігає до дверей і мовчить. І так кілька разів… Потім я спитав її, як, мовляв, мама. Вона відповіла, що спить. І так уже тричі протягом години. Не подобається це мені щось…

Віра кілька разів набрала номер сестри, але безуспішно, і вона одразу попросила чоловіка відвезти її до неї.

Вона відкрила двері своїм ключем, обережно зайшла в квартиру і одразу поспішила у спальню.

Віра відкрита двері й застигла від несподіванки.

Галя лежала в ліжку біла… На підлозі біля неї сиділа Люба і тримала маму за руку…

Віра не хотіла вірити своїй здогадці, але коли торкнулася сестру за плече, то все зрозуміла…

Вона підхопила на руки Любу і віддала її чоловікові, щоб він забрав дівчинку в машину.

Прийшов сусід Григорій, вони подзвонили у швидку. Дуже маленька надія ще теплилась у душі Віри, але й вона згасла з приїздом лікарів.

Це було велике горе, дуже велике… Хоча б тому, що дівчинка залишилася сиротою. Усі спроби розшукати батька Люби виявилися марними. Жодних даних. Довго радилися, обмірковували ситуацію, і все ж таки вирішено було залишити Любу в сім’ї. Де одна дитина, там і дві…

Але й чергове лихо не змусило на себе довго чекати. Втрата мами не пройшла для дівчинки просто.

Вона бачила її в останню хвилину перед розставанням, як вона лежала вся в квітах, така чужа, така далека… Любу не підпустили до неї, тільки показали і відвели.

І коли Люба маленьким своїм серденьком зрозуміла, що мама більше ніколи до неї не повернеться, вона тихо заплакала, довго не могла заспокоїтись… І більше нічого не говорила… Зовсім…

Іноді вона дивилася на тітку так, ніби хотіла щось сказати, але тут же плакала.

Тітка Віра пригортала дівчинку до себе, гладила по волоссю і казала:

– Маленька моя, Любочко. Все минеться, минеться. Ось побачиш. Ти в нас розумниця, доню…

Люба заспокоювалася. Вірила вона своїй тітці, чи ні, сказати важко. Лікарі так і казали:

– Наберіться терпіння. Буде нелегко. Але вона має відновитися. З часом.

Вірі довелося залишити роботу. Вранці вона відправляла чоловіків із дому. Чоловік відвозив Віталія в садок, після роботи забирав.

Хлопчику було строго заборонено сваритися з Любою. Тепер він давав їй свої іграшки, намагався гратися з нею. Але здебільшого дівчинка була байдужою.

Вона сиділа на килимі і дивилася, як він ганяє свої машинки з одного кінця в інший. Іноді вони малювали чи розфарбовували картинки. Але й тут Люби вистачало хвилин на десять.

Потім вона тихо йшла і ховалася на самоті. Сяде, підігне ноги колінами до підборіддя, обхопить їх руками і сидить мовчки.

Так минуло майже два роки. Віра з чоловіком та сином дуже старалися, але нічого не допомагало. Люба не розмовляла, хоч усе добре розуміла. Лікарі розводили руками. Треба, мовляв, закордонним фахівцям показати.

Але такий варіант відпадав сам собою. Звідки такі гроші?

Віра вже працювала у сусідньому супермаркеті на касі з восьмої до одинадцятої вечора.

Цілий день вдома з Любою та на господарстві, увечері на роботі. Чоловік як заціпенів, став серйозним і стурбованим. Племінницю не ображав, звісно. Іноді займався із нею.

Взимку вони втрьох із Віталієм виходили на вулицю, гралися в сніжки, ліпили сніговика.

Хлопчик бігав радісний. Люба стежила за ними, але в сніжки не грала, тільки мовчки збирала сніг у купки.

Вона часто дивилася на небо. Тітка Віра читала їй казки про янголів, які живуть на хмарах, вона намагалася їх розглянути.

А ще тітка казала, що там її матуся, вона бачить її, але Люба не вірила. Мама не могла бути там і просто дивитися на Любу. Вона спустилася б, пригорнула її до себе і не відпустила…

…Того дня тітка Віра з Любою їздили до лікаря. Вони довго про щось серйозно розмовляли.

Про що Люба не розуміла, та й не прислухалася. Вона розглядала плакати на стіні, мало зрозумілі їй картинки, вгадувала літери, які вже знала.

Потім лікарка, приємна жінка, розмовляла з Любою, розпитувала її. Дівчинка кивала у відповідь, відкривала рота, але беззвучно. Тоді вона підвела свою маленьку пацієнтку до плаката і запитала:

– Можеш показати, де тут тітка на картинці? А дядько?

Люба показувала, лікарка гладила її по голові і казала, що все обійдеться. Треба потерпіти. І знову постало питання про фахівців, і у тітки на очі наверталися сльози. Любі було її шкода.

Після лікарки вони вирушили додому, а дорогою було вирішено зайти по Віталія у садок і забрати його раніше.

Двір дитячого садка був маленький і затишний. Поруч з ґанком стояла лавка, і Люба сіла на неї.

– Ну, добре, я швиденько. Посидь поки що тут і звідси ані кроку, зрозуміла? – запитала тітка Віра.

Люба кивнула, вона знову глянула на хмари і посміхнулася невидимим янголам.

І тут вона побачила кошеня! Воно сиділо неподалік, маленьке, лякливо.

– Напевно, теж втратило маму, – подумала Люба.

Дівчинка підійшла, взяла кошеня на руки і пригорнула голівку до своєї щоки. Воно лизнуло її, і Люба беззвучно заплакала від жалості до цієї крихітки. Кошеня тоненько нявкнуло і вмостилося зручніше у неї на руках.

– Любо! Ти що робиш?! – почула дівчинка строгий голос тітки Віри. – Він же ж вуличний, брудний!

Вона взяла кошеня з рук Люби і посадила його під лавку. Тітка дістала упаковку вологих серветок, старанно витерла руки її і свої.

А неподалік стояв Віталій і з сумом дивився на кошеня. Те заховалося подалі, і його мордочка трохи визирала назовні.

Вони втрьох попрямували до виходу. Тітка Віра продовжувала невдоволено бурчати щось про бліх.

Віталій ішов мовчки. Але тут Люба забрала руку і кинулася назад. Дістала з-під лавки кошеня і пригорнула його до себе.

Підбіг Віталій і погладив маленьку пухнасту голівку з гострими вушками. А до них уже наближалася сердита тітка Віра.

– Ану облиште кота! – якомога суворіше промовила вона.

– Не облишу…, – раптом прошепотіла Люба, витираючи сльози. – Воно маленьке, без мами…

Тітка Віра присіла на одне коліно поруч із племінницею, обійняла її разом із кошеням за плечі і сказала теж дуже тихо:

– Любочко, доню… Ти заговорила? Повтори, ну, будь ласка, не мовчи…

Вона витерла дівчинці сльози, а Люба сказала:

– Можна взяти його додому, тітко Віро?

Навколо них радісно застрибав Віталій, тітка Віра чомусь заплакала і сказала трохи тремтячим голосом:

– Візьмемо, звісно, візьмемо!

Так усі вчотирьох і прийшли додому. Котика назвали Пушок. То був хлопчик, як з’ясувалося. Вдома одразу ж нагодували. Люба сиділа поруч і не відходила від кошеня ані на крок.

Глава сімейства сприйняв новину про появу кота в домі спокійно, а ось те, що племінниця заговорила, викликало захват!

– Що ж ти мовчала, Любочко?! Хотіла кошенятко, так би й сказала. Давно завели б!

Усі дружно розсміялися, включаючи Любу. Вона й сама не знала, чому так довго мовчала, але тепер розмовам не було кінця.

Дівчинка ожила, стала товариською. Її відправили у підготовчу групу разом із Віталієм. Адже скоро до школи.

Брат нікому не давав сестричку образити, а в будинку нарешті настав той спокій, який буває, коли в дружній родині всі щасливі й здорові…

КІНЕЦЬ.