Нещодавно Галині зателефонувала мама, вона давно вже на заробітках в Італії. Заробляє добре, але доньці не допомагала, вона залишила її з бабусею та дідусем багато років тому. Вони ледве жили на пенсію стареньких. А тепер вона телефонувала і просила її допомоги, хоча мала дуже багато грошей

Відтоді як Галинчині тато й мама поїхали на заробітки в далеку Італію, де вже багато часу мешкала мамина мама, її другими рідними та турботливими батьками стали татові бабуся Надя та дідусь Петро.

Вони дуже любили свою маленьку внучку, старалися правильно її виховувати, турбувалися, як могли, готові були краєчок неба прихилити для неї, лиш би дитина не почувалася обділеною, самотньою.

Галинці було добре у рідних людей. Бабуся готувала для неї різну смакоту, догоджала у всьому. Дідусь дбав про всебічний розвиток внучки: під його наглядом вона виводила перші літери, розв’язувала простенькі приклади, дізнавалася багато цікавого про довкілля та рідну країну.

— Дідусю, скажи, а сьогодні лисичка передала мені свіженький окрайчик хліба? — із блиском в очах запитувала маленька дівчинка, щойно дідусь повертався з полювання додому.

— Так, внученько, передала, звичайно, — відповідав з усмішкою дідусь.

— Візьми гостинчик у моєму наплічнику.

«Лисиччин» подарунок так смакував Галинці, що вона просила ще і ще. А бабуся дивувалася, як дідові вдається вмовити дитину їсти пісний чорний хліб.

— У кожного свої секрети, — хитро казав дідусь, не розголошуючи справжньої таємниці.

…Галинка завжди з нетерпінням чекала листоношу, яка приносила пенсію дідусеві, улюблений журнал «Барвінок» і смачні шоколадні вафельки.

Любила дівчинка ходити в походи з бабусею у вихідні дні. Любила вечорами слухати її цікаві та пізнавальні казочки. Такі, здавалося б, прості речі робили Галинку по-справжньому щасливою.

Так протікало її дитинство. Бабуся з дідусем любили внучку й турбувалися про неї, хоча жили небагато, на відміну від її батьків та другої бабусі — Ганни.

Хоча вони заробляли непогано, ніколи не тішили дочку особливими подарунками. Навіть телефонували рідко додому до батьків. Не цікавилися, як справи в їх Галинки, їм здавалося, що мають турботи важливіші.

Так минав рік за роком. Дівчинка вже виросла, закінчила школу. Мріяла постійно стати лікарем, але навчання в медичному виші дорого коштувало, таких грошей у дідуся з бабусею не було. Тож вирішила вивчитися на економіста. Відмовилася від мрії, аби дідусеві з бабусею було легше її вчити.

Одного дня до Галі зателефонувала мама й ошелешила поганою звісткою: з бабусею Ганною сталася неприємність, коли та йшла на роботу. Здоров’я у неї погіршилося, тож, мовляв, просить внучку приїхати доглядати її. І це була та сама бабуся, котра всі роки начебто й не знала, що в неї є внучка!

— Тобі буде тут добре, донечко, — переконувала згодом бабуся Ганна.

— В мене великий будинок з усіма зручностями. Не те що в селі, там де ти живеш, у вас же біднота одна там. Вивчишся тут на медика, тут гарна освіта.

Ти вже доросла, Галинко. Сама розумієш, що за бабину й дідову пенсії не порозкошуєш, і жити добре там не будеш. А я вже роками за кордоном, можу дозволити собі все, що хочу…

— Рада я за вас дуже, — різко перервала розмову Галина.

— Мене не цікавлять ваші гроші, нічого не думайте. Так само, як я не цікавила вас усі ці роки. Думаєте, буду вашою служницею, можливо когось іншого собі знайдете? Гадаєте, купите мене, як ляльку в дорогому магазині? Ви помиляєтеся…

— Я ж твоя рідна бабуся, я люблю тебе, піклуватимуся про тебе, — почулося по той бік «дроту».

— Бубуся? Ні, в мене є тільки одна бабуся, вона тут в селі, — відповіла дівчина.

— Це бабуся Надія. Вона виховала мене з дідусем.

…Галя вимкнула телефон. А бабуся Ганна ще довго дивувалася: «Те дівчисько зовсім не має клепки. Не розуміє, дурне, від чого відмовляється…» І досі Ганна не зрозуміла, що гроші — це, звичайно, добре, але вони ніколи не замінять тепла й любові рідних людей.

Це не кожному дано зрозуміти.

КІНЕЦЬ.