Я не збагну, як матері мого чоловіка вдалося всіх загнати під свій підбор. Вона вже всім набридла через те, що хоче за будь-яку ціну купити дачу. Опираємося тільки я та мій чоловік Стас.

Річ у тім, що Ірина Станіславівна має давню мрію – дачу за містом. Щоправда, за словами мого чоловіка, ця мрія з’явилася у свекрухи, коли її сини ще до школи ходили.

Спочатку Ірина Станіславівна мріяла про невелику ділянку землі, на якій можна посадити огірочки та полуничку, посмажити м’ясо. Потім вона вирішила, що на території потрібен хоча б сарай, щоб зберігати інвентар.

З роками її апетити лише зростали, на відміну від доходів. Зараз свекруха мріє про повноцінний заміський будинок з ремонтом, теплими підлогами та мансардою. На ділянці має бути власний сад та високий паркан.

Такі «дачі» коштують чимало. Ось тільки накопичити на своє давнє бажання батьків чоловіка ніяк не виходить. У результаті Ірина Станіславівна зробила «хід конем». Якось свекруха зібрала за одним столом всю сім’ю: свого чоловіка і синів – та оголосила, що на дачу відтепер ми будемо скидатися всі разом.

Мене така пропозиція, якщо чесно, дуже збентежила. Аргумент свекрухи про те, що дача стане частиною спадщини мене також не переконав. Але мій чоловік запевнив мене, що все буде гаразд.

Він погодився на пропозицію матері. Щоб не брати гроші із сімейного бюджету, він спеціально взяв підробіток. Мені від цього гірше не стало, тож я не втручалася у дачні справи.

З того часу минуло чотири роки. Я неодноразово питала свекруху, скільки грошей вдалося накопичити. Але вона завжди ухиляється від відповіді та не говорить суму. Ірина Станіславівна тільки зітхає, що ще нескоро збудеться її мрія.

Я ж починаю сумніватися, чи залишилися гроші в цілості. До того ж щороку Стас віддає матері близько 60 тисяч. Якщо його молодший брат та батьки вклали такі самі суми, то за чотири роки могли б накопичити на невелику дачу.

Але, мабуть, внески сплачує лише мій Стас. Я ще більше в цьому переконалася, коли повідомила свекрусі про своє цікаве положення. Два тижні тому я розповіла своїм батькам про те, що чекаю на дитину.

Вони за мене пораділи. Дитина стала нашим з чоловіком усвідомленим вибором. Ми живемо у квартирі, яка дісталася мені у спадок. Ремонт ми зробили, кредит за авто виплатили.

Є грошова “подушка безпеки”. Загалом усе в нас склалося добре. Тож ми сходили до лікаря, здали необхідні аналізи, щоб перевірити стан здоров’я, і невдовзі станемо батьками. От тільки Ірину Станіславівну перспектива стати бабусею зовсім не порадувала.

– У вас що, буде дитина? – вигукнула свекруха, побачивши мій округлений животик, коли ми зі Стасом приїхали до неї в гості. – А який термін? Ще не пізно передумати?
Такої реакції від майбутньої бабусі я ніяк не очікувала.Добре що, поряд був чоловік.

– Мамо, ти що таке кажеш? У тебе незабаром онук з’явиться, а, можливо, онучка. Хіба ти не про це мріяла?
– Я мріяла про гарну дачу, а з дітьми ви могли б і почекати, – скривджено надувши губи, відповіла свекруха.

Мабуть, у цей момент мені варто було промовчати. Але чи то гормони розігралися, чи то Ірина Станіславівна настільки дістала мене своєю дачею, що я випалила:

– Взагалі-то мені вже 30 років, і я маю право сама вирішувати, коли мені дітей заводити! У нас зі Стасом є все для того, щоб виховувати дітей. А Ви зі своєю дачею ще років 20 носитиметеся і не факт, що купите щось. Що ж мені робити в такому разі? На пенсії дітей планувати?

Ірина Станіславівна спочатку злякалася, а потім звернулася до сина:
– Що ж ти мовчиш, Стасику? Вгамуй свою дружину, щось вона добряче розійшлася.
– Взагалі-то, мамо, вона має рацію.

Ми давно хотіли дітей і невдовзі станемо батьками. Ми приїхали до вас із татом, щоб поділитися радісною новиною. І як ти зустріла нас? Спитала, чи можливо передумати?! – Відповів їй Стас.

Ми не стали залишатися навіть на чаювання. Коли ми їхали додому, навздогін чоловікові почали телефонувати батько і молодший брат. Вони в два голоси лаяли Стаса за грубе поводження з матір’ю.

За їхніми словами, старший син практично довів рідну матір до істерики. Звісно, Стасові було неприємно чути такі слова. Я сподівалася, що незабаром все стихне, і рідні чоловіка по-іншому поглянути на те що ми чекаємо малюка.

Взагалі так і сталося. Через місяць після конфлікту свекруха зателефонувала мені, просила вибачення та запропонувала «мирне вирішення конфлікту».

– Люба, звичайно, тобі треба ставати мамою. Діти – це чудово. А щоб не йти в декретну відпустку, я можу сидіти з малюком. Так і дитина буде під наглядом, і ваш зі Стасом прибуток не постраждає, – заявила Ірина Станіславівна.

Чоловік у цей час був поруч зі мною і чув кожне слово матері.
– Ти заради дачі готова піти на все, чи не так? – загарчав він. – Моя дружина спроможна і сама займатися нашою дитиною!

Коли вона захоче, тоді й вийде із декрету. А тобі, мамо, я більше не дам ані копійки. Ще невідомо, кому твоя дача у спадок дістанеться і чи буде вона колись придбана.

Щиро кажучи, я вперше бачила Стаса в такому стані. Він був у люті. Я розуміла, що йому дуже боляче. Але ми обидва вирішили, що поки не спілкуватимемося з його рідними.

Якщо їм мрія свекрухи дорожча за майбутнього малюка, значить, такі родичі нашій дитині не потрібні. Звичайно, прикро це усвідомлювати, але куди подітися?

КІНЕЦЬ.