– Продавай ту ділянку і не вигадуй нічого! – не вгавала свекруха. – Нам ремонт робити треба, тобі ж тут жити!

Ці всі розмови мені вже в печінках сидять! Втекти від Ольги Василівни мені не було куди, бо ми з чоловіком у її домі жили. Вона ще з нашого знайомства божилась, що цей будинок на нас перепише. Звісно, не дуже я в її слова вірила, бо окрім Сергія в неї ще двоє синів. Хто ж знає, що там вона їм наобіцяла.

Хата в неї хороша, чимала. Ремонт тільки, і правда, вже давно зробити треба. А тут ще й мені на голову цей спадок звалився!

Батько, з яким я не бачилась останні років 20, раптом помер. Ще й спадкоємців, окрім мене, не знайшлось. Місцина там непогана: двір чималий, хата на два поверхи. Не така велика, як у батьків чоловіка, але ж таки хата.

Ото з того часу свекруха як завелась, то і досі спинитись не може.

– Ти ж не думай навіть там жити! Ми ж свою хату вам віддаємо, чи ти забула? Краще продай оте все та гроші нам віддай. Ми ремонт зробимо хороший. І вам, і вашим дітям ще до душі прийдеться!

Але я ж не вчора народилась, теж щось у цьому житті тямлю. Ніяких документів про передачу нам цієї хати вона не підписувала, виїжджати звідси теж нікуди не збирається, а як я за братів Сергія починаю запитувати, то вона і зовсім від розмови тікає. Та і в Сергія мого є син від першого шлюбу. А як він захоче майно ділити?

– Марійко, може, справді треба ту хату продати? Бачиш же, що матері з ремонтом не йметься, — почав наполягати Сергій.

– Еге, шукай дурніших. Ця хата у мене поки буде. А там побачимо, що з нею робити. Чи ти думаєш, що мама тобі цей будинок подарує? Чого ж вона тоді Дмитру чи Славку її не віддасть? У них теж і дружини, і діти, — відповіла я.

– Яка ж ти меркантильна! Не можна так жити! – образився чоловік і пішов з кімнати.

А я сиджу і думаю: він правда такий наївний чи тільки прикидається?

А що б ви робили з хатою?

КІНЕЦЬ.