Вчора ввечері йшла додому з роботи. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить чоловік. Точніше повзе чоловік.

Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний! Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота. Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний?

Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Його гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний. Підходжу і боязко питаю: «Ти в порядку?» Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.

– До-по-мо-жи-встати, – каже хлопець, прожовуваючи частину літер. Руки його скорчені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження.

Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною, вимазаною рукою. Від нього пахне супом.

– Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі.

– Я пішов по хліб. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зміг. – відзвітував хлопець.

У цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.

– Далеко живеш? – питаю я, прикидаючи, що мені робити з ним.

– Та ні, ген. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.

– Пішли, – погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.

– Як звуть тебе?

– Олег.

– З ким живеш, Олег?

– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.

– Ти пішов по хліб, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я хід подій.

– Так.

– А зазвичай хто купує хліб?

– Мачуха.

Ми йдемо вздовж багатоповерхівки. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я – святкова вся, з презентації.

Ми підходимо до потрібного під’їзду.

– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені. – Олег повертається до мене відстовбурченою кишенею.

Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні перила. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами.

Я відкриваю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо в передпокій. Пахне супом.

Слабкий крик з кімнати:

– Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?

Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири.

Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов по хліб в магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати туди – 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб.

І він пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. Прямо по брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І комусь допомогти встати тому, хто впав. Ні-ко-ли.

Я вражена. Не можу поки сформулювати думки. Напевно тим, що всім навколо немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. Брудного, скорченого. Тому що кожний, хто проходив повз впевнено вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», Що виправдовує його бездіяльність.

Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа – йому треба купити хліб.

Боже мій, що це було?

Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відкриває. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким нашкрябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам – у нього скорчені руки, йому не дотягнутися).

Мені ніхто не відкриває. Напевно, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон і ще якесь печиво, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом.

Тримайся, Олег. І більше не падай.

КІНЕЦЬ.