Микола й Тетяна дружили з дитинства. Разом ходили в дитсадок, а потім і у школу.

Якось так вийшло, що з першого класу вони сиділи за однією партою.

Вчитель побачив у цьому знак – відмінниця і сварливий трієчник, вони врівноважували один одного.

Тетяна допомагала йому з навчанням, а він захищав її. Вони навіть уроки готували разом.

Коли вони навчалися в сьомому класі, то заслабла бабуся Тетяни.

Жила вона майже поряд, за дві зупинки від їхнього дому.

Доглядати її не було кому. Бабуся мала трьох дітей – трьох доньок.

Так вийшло, що дві дочки жили в іншому місті, і матір до себе взяти не могли, а мати Тетянки колись дуже посварилася з бабусею.

Що між ними сталося, Тетяна не знала, а мати не розповідала…

– Мені ніколи доглядати, я працюю, а ти молода, все встигнеш, – казала мама Тетяні. – Тим більше, це твоя рідна бабця. Квартира її нам потім знадобиться…

Про квартиру Тетяна зовсім не зрозуміла. Та й що вона могла ще розуміти в цьому?

Квартира була гарна, три кімнати, велика кухня, лоджія і балкон.

А ось про те, що мама працює, можна було посперечатися.

Працювала мати Тетяни на пів ставки, і тільки пів дня. Гроші в дім приносив батько, а мати працювала «аби було».

Мати не обтяжувала себе дуже. Та й по господарству не надто втомлювалася. Раз на тиждень, у суботу вся родина робила прибирання.

Готувала вона із напівфабрикатів, купувала вже готову випічку. Все було просто.

– Ну, якщо треба, значить треба, – вирішила для себе Тетяна.

Після уроків вона поспішала до бабусі. Микола не міг залишити її, став допомагати подрузі.

Бабуся була не настільки слаба, щоб з нею проводити весь час.

По хазяйству вона справлялася сама, але були в неї слабі ноги. Довго ходити вона не могла. Її треба було супроводжувати на прогулянках, ходити в магазин. Молоді з цим чудово справлялися. А під час прогулянок бабуся, в минулому викладачка, багато розповідала цікавого. Микола з її допомогою став краще вчитися.

Усім була вигідна співпраця. Дітям допомога в навчанні та безкоштовний репетитор, бабусі прогулянки та товариство молоді.

Вона дуже звикла за своє життя до студентів і однією їй було б дуже нудно.

…Так минули роки. Школа була позаду. Тетяна навчалася в інституті, Микола вже працював після училища. Вони вже планували спільне майбутнє. Перша про це дізналася бабуся.

– Я знаю, що секретів у вас немає. Мій вам подарунок на весілля – квартира. Мені вистачить і маленької кімнати, а ви після весілля, якщо захочете, одразу переїжджайте. Тільки оформити треба одразу. Переживаю, раптом не доживу.

– Ну що ти, бабусю!

– Слухай, коли говорять старші. Тільки не здумай квартиру віддати моїм дочкам. І поки не кажіть нікому. Не заслужили вони! А ти, Микольцю, простеж за нею. Квартира вам буде. І пропишіться одразу обоє.

Тетяна з Миколою разом вирішили, що квартиру бабуся подарує тільки Тетянці, адже це її рідна бабуся.

Усі документи оформили, прописалися, як і просила бабуся.
Весілля було веселе, було багато студентів, подруг Тетяни. Бабуся теж була на весіллі, веселилася.

Доньки здивувалися, коли молоді стали жити в бабусі.

– Ти, доню, молодець. Тепер бабуся тобі квартиру відпише, – сказала мати.

Тетяна промовчала.

Тітки після весілля племінниці зачастили до своєї матері. То в гості приїдуть, то грошенят надішлють.

Дзвонити стали часто. Бабуся відмовлялася від допомоги, але вони все надсилали.

Так минуло півтора року. Бабусі Тетяни не стало. Прожила вона довго, встигла навіть правнучку на руках потримати…

Усі витрати оплатили Микола з Тетяною. Чомусь дочки навіть не запропонували нічого.

Навіть мама Тетяни сказала, що грошей у неї немає, адже вона мало працює.

Молода сім’я почала жити далі. Але одного разу приїхали тітки Тетяни. Розмову вони почали прямо з порога.

– Вам пора переїжджати. Квартира буде продана. Ми спадкоємці. Тож до батьків вирушайте, або на орендовану. Даємо вам два дні на збори і вирішення всього. А ми поки що тут поживемо, у найбільшій кімнаті. І твою матір, Тетяно, треба попередити. Вона теж спадкоємиця…

Тетяна спокійно глянула на тіток і пішла в кімнату. За мить вона повернулася з якимись паперами.

– Ось, ознайомтеся, – простягнула вона їх тіткам.

Ті глянули на папери й застигли від побаченого.

– Так, спадщини немає, – сказала Тетяна.

– Як це так?!

– Квартира моя.

Галасу було море…

– Не галасуйте, – заспокоювала їх Тетяна.

– Вказувати нам ще будеш у квартирі матері! – репетували одна з тіток.

– Та хто ти така?! Обманула бабцю, ми в суд подамо! Доб’ємось свого, – казала друга.

– Ану всі тихо! – з кімнати вийшов Микола. – Не в себе вдома! Вам сказали, що це наша квартира. Про матір згадали? Спадщина вам потрібна? Ось вам мати залишила, тут все, можете перерахувати. Нам чужого не треба…

Микола кинув перед жінками два конверти з їхніми іменами. Бабуся складала туди гроші, які вони їй надсилали.

Запала тиша. Спершу одна взяла конверт, потім друга. Зазирнули, перезирнулися й вийшли.

– Ой, навіть чаю не попʼєте?! – пожартувала їм услід Микола. – Ну от і все…

Але це було ще не все… Приблизно через місяць з’явилася мама Тетяни.

– Вступила у спадок? – запитала вона з порога. – Сестри мої дзвонили, сварилися, але я слухати їх не стала. Молодець. Тепер квартиру треба продавати. Я вам дам на перший внесок, решта грошей мої. Квартира дорога.

– А куди тобі гроші, мамо? Улюбленому синочку Олежику квартирку купиш? Чи золото собі?

– І те й інше. Пиши довіреність, я сама всім займусь.

– Ні, мамо. Квартира моя, моя і буде. Точніше наша. Ми тут усі прописані, і твоя онука також. У тебе є квартира. А цю я чесно заробила.

– Я ж тебе одразу попереджала, що квартира нам знадобиться. А ти все собі забрала. А як твій брат?

– Брат у мене старший, йому давно працювати пора. Він міг також доглядати бабусю. Я чула, як ти пропонувала йому. А що він? Не королівська це справа.

– Він же ж хлопчик!

– Він уже був не хлопчиком, коли бабуся заслабла. 20 років. Гуляти з нею він міг, а навіть жодного разу не приходив. І ти могла б знати більше, якби приходила до матері.

– Квартиру треба продати!

– Ні!

– Знати вас більше не хочу!

– Приблизно так й бабусі ти сказала. Тільки тоді ти вимагала в неї продати цю квартиру. Бабуся все розповіла. Тепер ця квартира наша.

– Я не залишу тобі спадщину!

– Мамо, мені нічого не треба. Ми заробимо все самі. Бажаю щастя…

Мати пішла, а Тетяна з Миколою ще довго сиділи і дивувалися, які у них жадібні виявилися родичі…

КІНЕЦЬ.