На моє величезне щастя, ми з чоловіком майже два роки не спілкуємося з його батьком. Чесно кажучи, ця людина нічого гарно із себе не представляє, зате вважає себе царем.

Свекор Ігор Іванович у нас – «великий начальник». Точніше, він сам вважає себе таким. Насправді він – просто бригадир на будівництві. Натомість у житті все влаштовано за правилами «патріархату». Ігор Іванович вважає, що жінка у будинку – все одно, що меблі чи собака, вона не має права голосу.

Усі права жінки – це готувати їжу, прати шкарпетки та виношувати дітей. Цим правилам цілком слідує моя свекруха Алевтина Петрівна. Я ж, коли побачила таку картину сімейної «ідилії», мало не відмовилася від весілля з Денисом.

Перспектива виявитися мовчазною та безправною куховаркою після заміжжя мене не спокушала. Щоправда, Денис запевнив мене, що він зовсім не схожий на батька. Річ у тому, що перші 15 років сімейного життя свекор безпробудно пив і взагалі не займався ні домом, ні сином.

Зате він регулярно принижував «улюблену» дружину і виносив з дому всі цінності. Чому Алевтина Петрівна не вигнала такого чоловіка з дому – для мене залишається загадкою.

Однак, коли Денису виповнилося 14 років, в Ігоря Івановича щось «перемкнуло» і він майже повністю відмовився від міцних напоїв. Щоправда, його характер від цього краще не став.

Свекор раптом почав показувати всім, який він господар і дбайливий батько. За словами Дениса, у пориві батьківських почуттів Ігор Іванович навіть намагався кілька разів замахнутися на сина ременем.

Але на той час синок вже наздогнав батька за зростом і міг дати відсіч. Тоді свекор вирішив показати Денису, який вже подорослішав, як варто поводитися з жінками. На його думку, бабі не можна давати слова у вирішенні важливих питань.

Свекор твердо впевнений, що місце жінки – на кухні та в пологовому будинку. Більше жодних приміщень для нас не передбачено. А про те, щоби радитися з жінкою чи дарувати їй подарунки й мови бути не може!

Добре ще, що Денис слухав батьківські промови у пів вуха і не вірив йому просто на слово. Але після нашого весілля я почала отримувати тривожні дзвіночки. До нас через день почав заходити в гості Ігор Іванович, щоб перевірити, як ми живемо.

Якось я прийшла з роботи, а він мало не криком погнав мене на кухню.
– Гей, невістка, ну швиденько приготуй нам закусити, а то в нас бокал гріється, – почула я від свекра.

– Вибачте, але я сьогодні на роботі втомилася. Обслужіть себе самі, будь ласка. Все є в холодильнику, – відповіла я.
– З якого часу баба в будинку рот без попиту відкриває? Ану, Дениска, розберися зі своєю кралею, бо я навчу її розуму, – не припиняв свекор.

Тут вже я розлютилася, підійшла до батька Дениса і, дивлячись йому прямо у вічі, сказала:
– По-перше, я не краля, а дружина Вашого сина. По-друге, спробуйте мене тільки пальцем торкнути. Я не терпітиму Ваші витівки як Алевтина Петрівна, одразу поліцію викликаю. А, по-третє, це Ви прийшли у мій дім, а не я до вашого. Якщо щось не подобається – вперед. Вихід самі знайдете!

Такої відсічі Ігор Іванович явно не очікував. Він відразу зібрав пляшки у пакет і попрямував до дверей. Більше він у нашій квартирі не з’являвся. Натомість почав зазивати Дениса в гаражі посидіти з компанією таких самих «чоловіків», як і він сам.

У результаті я почала чути від чоловіка фрази, які раніше вимовляв тільки його батько. Якщо чесно, мені стало ніяково. Я зрозуміла, що поруч із таким родичем і Денис незабаром перетвориться на чудовисько.

Я вирішила, що нам терміново треба переїхати в інше місто. Річ у тому, що за 200 кілометрів від нас живе моя рідна сестра Аня. У її чоловіка Степана – будівельний бізнес.

Я вже неодноразово пропонувала Денису з’їздити на співбесіду, бо Степан пропонував і оклад вище, і навіть службову квартиру. Але мій чоловік постійно знаходив якісь відмовки, щоб нікуди не їздити.

А місяць тому Дениса звільнили. Він не міг нікуди влаштуватися, і його до своєї бригади влаштував Ігор Іванович. Тут вже я зрозуміла, що настав час переходити до радикальних заходів.

Цілодобове спілкування із батьком Дениса до добра не доведе. Якось увечері я приготувала вечерю і сказала чоловікові:
– У нас на роботі пройде хвиля скорочень. З твоїм окладом ми довго не протягнемо.

Мені зателефонувала Аня і знову запропонувала тобі місце в Степана компанії. Тим більше там можливе кар’єрне зростання. Я також легко зможу знайти роботу у великому місті. Денисе, будь ласка, поїдьмо!

– Кохана, ну, як ти собі це уявляєш? Після 30 років починати життя з нуля…, – почав Денис. Але я зупинила його.

– У цьому місті мене тримаєш тільки ти. Так чи інакше, через два тижні я їду. Сподіваюся, що ми поїдемо разом, – сказала я і пішла спати.

За два дні чоловік погодився на переїзд. Звісно, Ігор Іванович зрозумів, що все сталося з моєї подачі. Він прийшов до нас додому, тупав ногами, репетував і обурювався, що виховав підкаблучника.

Але ми все одно поїхали й тепер живемо тихо мирно. Денис – має добру репутацію у будівельній компанії. І в нас через рік після переїзду з’явився син Артем.

Про те, що вони мають онука, батьки Дениса не знають. Свекор відмовився спілкуватися з сином, вважаючи, що той повівся на бабині вмовляння. Алевтина Петрівна, щоправда, зрідка нам дзвонить.

Але вона боїться сварок із чоловіком через спілкування з нами. Денис переживає через те, що батько не хоче з ним розмовляти. Я ж щаслива, що всі повчання свекра залишилися в минулому, і поруч зі мною люблячий і дбайливий чоловік та батько.

КІНЕЦЬ.