В один дуже дорогий бутік зайшла одного разу жінка років 35-ти. Модна, доглянута та дуже впевнена в собі.

За нею йшов лисуватий і зовсім неспортивний чоловік років 45 — із золотим годинником на руці.

Обручки на їхніх пальцях були однакові. Отже, чоловік. Вираз обличчя – як і належить чоловікові у магазині жіночого одягу.

М’яко кажучи, сумний. Жінка обрала найдорожчу сукню, довго приміряла її і поступово почала отримувати від усього процесу насолоду.

Чоловік швидко втомився від цих зітхань і купив сукню, навіть не глянувши на ціну.

А там висів цінник – 3000 доларів. Сплатили все, пішли. Наступного дня та сама жінка прийшла з зовсім іншим чоловіком.

Молодим, спортивним, стильно одягненим – теж, до речі, з обручкою. Виходить, коханець… Жінка взяла таку саму сукню, що купила днем раніше — і почала її знову міряти.

Продавці у цьому бутіку – дисципліновані люди. Виду не подали, що відбувається щось дивне. Жінка знову почала охати від бажання. Але цього разу набагато голосніше та переконливіше.

Хлопець довго вагався, але, зрештою, змирився з вибором, дістав 3 тисячі та сплатив. Жінка, сповнена подяки, щасливо обійняла його – і вони пішли.

Ще через день ця жінка знову прийшла у бутік. Але цього разу одна. І

здала одну з двох суконь. Отримала 3 тисячі доларів – і пішла.

Мораль цієї історії така: чоловік упевнений, що сукню купив він. Коханець переконаний, що це його дорогий подарунок. Жодних питань та сцен ревнощів.

А розумна та гарна жінка – із 3 тисячами доларів на руках, і в шикарній сукні.

КІНЕЦЬ.