Зізнаюся вам щиро, що саме наше з чоловіком життя налагодилося вже аж на пенсії.

А вся справа в тому, що наші діти нарешті виросли та вже мають свої власні сім’ї, чому ми з батьком дуже раділи завжди.

А ми з чоловіком продали свою квартиру і купили невеличкий будинок. Це була наша мрія, тому ми були щасливі від того, що вона, нарешті, здійснилася.

Вважали, що прийшов чудовий час, не зважаючи на вік, адже нарешті можна трохи пожити для себе.

Зараз ми обоє з ним пенсіонери.

Коли ми з Олегом працювали, то встигли отримати квартиру від держави, довго жили в ній, ростили діток, а коли ті вилетіли з батьківського гнізда, продали її і купили заміський непоганий будиночок.

Робили ми це, зрозуміло, саме з розрахунком на те, щоб можна було на старості років поратися на городі, і, звичайно ж, щоб діти з онуками частіше до нас приїжджали.

Так і вийшло, як ми з Олегом і мріяли: ми з чоловіком добре впорядкували свою ділянку, і тепер у нас полюбляють гостювати син з дочкою.

Приїжджають до нас на вихідні і під час канікул зі своїми сім’ями: загоряють, відпочивають і смажать шашлики.

А як ми їх чекали, це й словами не передати.

З городом діти нам особливо не допомагали ніколи – кажуть, що на сьогоднішній день можна все купити в магазині, і що це буде дешевше та й простіше, ніж витрачати час і гроші на розсаду.

То й ми не примушували їх на городі працювати, навіть не просили про це, адже вважали, що це буде неправильно з нашого боку, якщо їм не хочеться самим.

Я знаю багато молодих людей, яких батьки постійно просять допомагати на дачі, чи в селі біля хати, а вони не хочуть цього, тому стараються не їздити туди.

Я боялася, що й діти до нас дорогу забудуть, тому намагалася нічого не просити у них, хай відпочивають, але частіше їздять до нас.

Але коли приходить час збору врожаю, або коли я закінчую робити консервацію, то діти відразу ж злітаються на все готовеньке.

Але Бог з нею – за допомогою. Ми з чоловіком поки в стані і самі подбати про свою ділянку, і нас не особливо зачіпає те, що діти не хочуть брати участі в роботі на грядках. А як старенькі зовсім будемо, тоді вже побачимо що та як.

Якось донька з чоловіком приїхали до нас в гості, ми посмажили шашлик, добре посиділи усі, відпочили гарно.

А потім вже розійшлися спати і саме в цей час я випадково підслухала розмову доньки і зятя.

Вони не підозрювали навіть, що я поруч, і почали обговорювати майбутній спадок – наш будинок, усе до дрібниць.

Дочка наша говорила своєму чоловікові, що хоче його в майбутньому продати, і вкласти гроші в покупку квартири для себе і своїх дітей. такі мрії у неї.

Зять їй підтакував на кожному слові, і говорив, що у нього є хороший знайомий ріелтор, який може допомогти з продажем.

Пропонував їй підбивати нас з батьком до ремонту, щоб потім можна було продати її частку спадщини дорожче.

Ці слова були для мене були дуже неочікуваними та образливими, адже я тут, я є, і чоловік є, ми ще збираємося жити довго та щасливо, а тут таке.

Нікому з батьків не побажаю почуте таке від своїх дітей.

Адже виходить, що замість того, щоб працювати, і заробляти на власне житло, адже на сьогоднішній день вони живуть в орендованій квартирі, наша дочка чекає не дочекається на наш будинок, який ми придбали за гроші, які у нас за все життя були.

Ми з чоловіком уже давно вмовляємо їх з зятем взяти житло в кредит, але вони не хочуть. Їм легше просто чекати, коли звільниться наш будинок, напевно, не дочекаються, коли житимуть в ньому, коли вже не стане нас, як розумію я.

Хочу подумати про те, щоб залишити все спадок синові наше житло – хоч він у нас добра людина, і є надія на те, що допоможе нам з батьком в старості.

Дочці і зятю я тепер боюся довіряти, мені здається, що вони чекають лише одного.

Доньці я так і не розповіла, що чула їхню розмову з зятем. Намагаюся тепер поменше з ними зустрічатися, не можу в очі тепер дивитися їм.

Все себе заспокоюю, що, можливо, я не все правильно зрозуміла. Але цей неприємний осад з душі вже нічим не зняти.

Як правильно вчинити з будинком, щоб якнайкраще було?

КІНЕЦЬ.