Мені цього року стукнуло п’ятдесят шість. Вік, звісно, ​​але ще критичний. З чоловіком розлучилася більше десяти років тому, і з того часу ні про які серйозні стосунки навіть не думала. Досить, нахлиналася всього по самі вуха. Досі як згадаю його гулянки, так здригнуся.

Зате тепер живу на своє задоволення. Квартира своя, трикімнатна, простора. Нікого не треба обслуговувати. Краса! Як там у фільмі казали: “Хочу – халву їм, хочу – пряники”.

Ну а що? Донька доросла, сама вже давно мати, троє дітей виховує. Живуть вони із чоловіком від мене окремо, взяли квартиру в іпотеку. Кожен має своє життя. Мене влаштовує, що нікому нічим не зобов’язана. Принаймні, я так думала. Але помилилась. Я ж бабуся! Так сказала мені дочка. А починалося все безневинно:

– Мам, погуляй з онуками годинку. Мені треба побігти по справах.

– Мам, посиди з дітьми трохи, я захворіла, хоч трохи відлежуся.

– Мам, візьми малу до себе на вечір, нас із Толіком у гості запросили.

Я відсувала убік усі свої плани і займалася з онуками, все-таки рідні, нічого не вдієш. Але поступово дочка стала нахабніти і вже не просити, а вимагати. Тепер я вже була зобов’язана виховувати її дітей майже частіше, ніж вона сама. Зрештою я не витримала:

– Наталко, скажи, ти навіщо їх народжувала, якщо не справляєшся з ними?

Відповідь вразила:

– Ти ж Бабуся! Я думала, що ти допомагатимеш мені.

Та з чого б це? Мені ж ніхто не помагав. Звісно, ​​першому онукові я зраділа. Коли дочка завагітніла знову, похитала головою, не розуміючи, навіщо їй друга дитина, якщо перша ще навіть у садок не ходить. А коли Наталка сказала, що знову вагітна третім, тільки покрутила пальцем біля скроні.

Живуть бідно, її чоловік Толік – звичайний будівельник, вона до свого вічного декрету була учителем. Нічого надприродного та надприбуткового. Рідний батько Наталі жодного разу копійки їй не дав. Жадібний до краю.

Але це все лірика. Вчора Наталя прийшла до мене в гості разом із дітьми і заявила, що хоче залишити їх у мене на три тижні, поки вони з Толіком відпочивають на морі. Я так і сіла.

– А мене запитати ви не збиралися? Чи хочу я три літні тижні витрачати свої нерви на онуків? Мені це потрібно?

– Ти ж бабуся!

– А ти – мама!

Ми поскандалили, і Наталка пішла. Вдома поскаржилася на мене зятю, він подзвонив і теж висловив усе, що думає про мене. А коли я запитала, чому вони не хочуть взяти дітей із собою, заявив, що це дуже дорого, і довгоочікуваний відпочинок буде просто зіпсований.

– Послухай, Толік, – вирішила я поставити крапку у розмові. – Якщо вам так треба, давай домовимось. Послуги няньки коштують дорого. Я погоджуся на пʼятсот гривень на день. Двісті гривень за одну дитину, знижку ще зроблю. Платіть і їдьте куди завгодно, мені все одно.

Зять нічого не відповів і кинув слухавку. На море вони таки поїхали, але перед тим відвезли дітей іншій бабусі, матері Толіка. Вона живе в селі і хоча невістку терпіти не може, онуків прийняла з розкритими обіймами. Наталка не втрималася і зателефонувала мені, щоб розповісти про це.

– До речі, свекруха зробила це абсолютно безкоштовно. І якщо раптом їй щось знадобиться, ми теж їй допоможемо. А тобі тільки якщо ти заплатиш, матусю! І взагалі, забудь про нас. І про онуків теж, зрозуміла?

Я тільки засміялася у відповідь. Боже мій! Яка драма! Навіть не знаю, як це переживу. А ні! Я знаю. Махну в санаторій та відпочину там від усіх. А якщо вже зі мною щось трапиться, завжди є лікарі, доглядальниці, соціальні працівники. Зрештою, не пропаду, я в цьому певна.

Ну а якщо вже зовсім притисне, пущу до себе того, хто доглядатиме мене, а потім отримає мою квартиру. Хоча, гадаю, Наталя на той час і сама заспокоїться. Не віриться, що вона відмовиться від моєї троячки, аби мене не бачити. Жадібна вона і нахабна. Вся в татуся.

КІНЕЦЬ.