“Олена Володимирівна? Це ви?” – здивовано запитав молодий, симпатичний хлопець, що стоїть на порозі, коли Олена відчинила двері. “Так, а ви хто?”

– Запитала вона. “Я мебляр, якого ви викликали. Але якби я знав, що мене зустрічатиме така неземна красуня, то прихопив би з собою хоча б букет…” – сказав молодий хлопець.

У цей момент з іншої кімнати вийшла жінка похилого віку, бабуся Олени – та сама Олена Володимирівна, яка покликала мебляра. “О, це ви, юначе. Заходьте, будь ласка. Меблі ось тут”, – сказала бабуся, вказуючи у бік кімнати. Молодий хлопець,

який представився Дмитром, увійшов до квартири та почав робити свою роботу. Молодша Олена не могла відвести від нього очей. Їй дуже сподобався його зовнішній вигляд та впевненість рухів.

Поки Дмитро працював, вони з Оленкою розмовляли і дізналися один про одного багато цікавого. Вони обидва були самотні і шукали компанію. Оленка розповіла про своє захоплення живописом, а Дмитро поділився своєю пристрастю до музики.

“Може, колись ти покажеш мені свої картини?”

– Запитав Дмитро. “Звичайно, із задоволенням”, – відповіла Олена, посміхаючись. Після того, як Дмитро закінчив роботу, він подякував Олені Володимирівні та Олені за гостинність. “Дякую тобі за роботу, Дмитре. І дякую за комплімент”, – сказала Олена, посміхаючись.

“Нема за що. Я завжди готовий допомогти прекрасним дамам”, – відповів Дмитро, посміхаючись у відповідь. З того часу Оленка та Дмитро стали зустрічатися. Вони проводили багато часу разом, обмінюючись інтересами та захопленнями.

Незабаром вони зрозуміли, що знайшли один в одному не тільки хорошого друга, а й кохану людину. За кілька місяців вони вирішили одружитися. Весілля було простим, але дуже теплим і радісним.

Бабуся Оленки була дуже щаслива за свою онучку, і благословила молодих на щасливе сімейне життя. Олена та Дмитро були щасливі разом, і вдячні долі за те, що вона звела їх разом того дня, коли Дмитро просто прийшов по роботі – але залишився назавжди…

КІНЕЦЬ.