Правду кажучи, якщо говорити відверто, то я і не приховую зовсім, що мама мені дуже допомагає.

Вона від онуків не відходить. Завжди приходить до нас, як на роботу кожен день.

І гроші нам ще й дає, якщо потрібно, завжди виручить і допоможе в усьому.

То дітям завжди щось купить, то продукти принесе якісь з собою, а останнім часом і просто грошима виручає, коли знає, що в нас часи складні.

Я їй дуже вдячна, але нічого не прошу у мами, всі подарунки та допомога – цілком і повністю її ініціатива та вибір.

У моєї мами є е одна донька, моя рідна сестра Людмила.

Сестра мене докоряє за це постійно, я вже втомилася від цього.

А докоряє вона мене за те, що наша мама мені і дітям моїм, своїм рідним онукам, допомагає.

Ти, каже, зовсім заїздила вже нашу маму за цей час, дай вже їй спокій, нарешті.

Вона вже у віці, їй треба відпочивати, займатися собою, своїм здоров’ям, а не твоїми дітьми з ранку до вечора.

Ще й мамі теж дзвонить постійно.

“Ти знову весь день там просиділа в неї? Досить вже їй допомагати, йди додому, тобі відпочивати треба, ти вже людина в літах, тобі вже про себе і здоров’я своє варто дбати”.

Ну мама доросла людина взагалі-то! Сама, напевно, може розібратися, куди їй йти і коли. Вона вже сама дзвінків Людмили боїться.

Знову, каже, вона зараз мене сварити буде, вже й не знаю чи брати телефон.

Без допомоги мами мені дійсно б дійсно довелося б нелегко, а особливо в цей непростий час: у неї двоє дітей, старша дочка тільки що пішла в перший клас, друга народилася кілька місяців тому.

У школу дитину вранці відводить чоловік по шляху на роботу, а забирати потрібно вже через 2-3 години: уроків зараз у першокласників небагато, тому в школі дитина не довго сидить.

Біля ганку школи треба стояти вчасно, а з немовлям це часто проблематично. Дитина спить, то їсть, то вередує – турбують газики. Це зараз ще на вулиці більш-менш тепло. А взимку буде взагалі непросто.

Добре, що мама приходить на виручку до нас: призводить старшу внучку зі школи, бере коляску з молодшою, о другій вигулює її в найближчому парку, поки я займаюся з першокласницею нашою вдома.

Повернувшись з малою дитиною з парку, моя мама готує їжу, або прасує, або прибирає – робота по дому є завжди.

Ну, десь ми з мамою чай поп’ємо, поговоримо, відпочинемо, посміємося.

Ближче до вечора разом гуляємо на вулицю – одна з коляскою, інша зі старшою дівчинкою на самокаті, якийсь час гуляємо, по шляху заходимо в магазин за продуктами.

Я вважаю, що ми з мамою добре проводимо час, їй добре з нами, вона заклопотана, відчуває потрібною себе. А що б вона сама вдома робила б?

Потім мама допомагає мені завести з вулиці обох дітей, коляски, самокати та пакети з супермаркету і їде додому – до завтрашнього полудня, коли знову треба буде забирати зі школи старшу донечку.

– Якщо не справляєшся сама, навіщо ти взагалі народжувала другу дитину саме зараз?, – в двадцятий раз говорить мені старша сестра Людмила. – Ти знала, що у тебе дочка в школу йде! Розуміла, напевно, що двоє дітей – це дуже складно. Чому ти зараз все це ось так просто спихаєш на матір вже не в молодому віці? Скажи своєму чоловікові, нехай няньку знайде за гроші, а не маму нашу.

Людмилі майже сорок, у неї ні сім’ї, ні дітей немає і не було. Так їй цього всього і не треба.

З юності моя рідна сестра присвятила всю себе лише своїй роботі.

Днює і ночує вона в офісі, відчуває себе там як риба в воді. І результати є.

У неї вже давно є своя квартира, куплена з нуля і на свої власні гроші, автомобіль, хороший достаток у домі, життя у неї забезпечене, можна сказати.

Я, звичайно, в порівнянні зі своєю рідною сестрою живу дуже скромно. Машини у нас з чоловіком немає, квартира належить свекрусі, та й фінансово чоловік мій забезпечує сім’ю з великими труднощами.

Працює він, звичайно, але зарплата у нього невелика – в його сфері багато не заробиш.

Я вдома ж довго сиділа з дитиною – їй не можна було в садочок ходити. А зараз ось друга дитина у сім’ї з’явилася.

– Тобі одну дитину, з твоїми доходами, народжувати не можна було!, – щоразу намагається докоряти сестра. – Убогість на кожному кроці, куди не глянь!

Але всі ці роки я намагаюся підробляти з дому.

Добре, що мама допомагає – без неї сидіти за компом було б зовсім неможливо. Я, правду кажучи дуже рада і вдячна за допомогу мамі.

А сестра дзвонить і сперечається раз по раз: «Залиш в спокої ти вже маму. Ти знаєш, що у неї тиск? Коли вона в останній раз у фахівця була? Їй собою займатися треба, а не немовлят няньчити. В її роки це важко дуже».

Я зовсім не розумію, яке її діло в цьому у всьому, як ми з мамою ладнаємо і що робимо? У Людмили своє життя, у мене своє.

Яка їй різниця, що мама проводить у мене впродовж дня?

Грошей у неї досить, мамині подарунки у вигляді шоколадок і колготок, думаю, не принципові зовсім. Потім, якби мама не хотіла до нас приходити, вона б і не приходила, хіба не так?

А Людмила зовсім не розуміє мене, сердиться, що мама постійно мені допомагає, хоча в свої роки їй варто подумати про себе.

Я їй кажу, займайся своїм життям, яке тобі діло до нас взагалі? Чого ти командуєш?

А вона – мені, каже: “На відміну від тебе, я шкодую дуже нашу маму. Її, крім мене, і захистити нікому, сама вона слова тобі не може сказати”!

Загалом, сумно це все і важко. Сестра лізе не в свою справу, влаштовує постійні суперечки. Заздрить? Чому?

Хіба вона права в тому, що каже?

КІНЕЦЬ.