– Ой, чоловік дзвонить, – Олена вибачилася перед колегам, посміхнулася і відповіла на дзвінок.

– Так?… Знову? – Посмішка миттєво злетіла з її обличчя. – Що цього разу? А без тебе твоя Юля не може картоплю викопати? Ну, не твоя. Не чіпляйся до слів… Добре… Сподіваюся після цього вона дасть нам спокій хоча б на тиждень… Я не ображаюся… Бувай… Цілую…

Олена поклала телефон і чесно спробувала вдати, що нічого такого не сталося. Але колеги, з якими вона працювала не перший рік, одразу запідозрили недобре.

– Що сталося? – Запитала Наталя, – на тобі обличчя немає.

– Ай, нісенітниця, – Олена явно не хотіла нічого розповідати, – потім розберуся.

– І все таки? – Це була Інна (її завжди було дуже складно обманути), – що там за нісенітниця, через яку у тебе очі на мокрому місці?

– У нас з Віктором були плани на вихідні, а тепер він поїде до Юлі на дачу копати картоплю, – видихнула Олена, – він бачите не може їй відмовити.

– Хто така Юля? – майже одночасно спитали колеги.

– Це колишня мого чоловіка.

– Що?! – Інна навіть підскочила, – і часто вона твого Віктора так використовує?

– Постійно. То сина зі школи забрати, то допомогти з ремонтом, то її маму до поліклініки відвезти, то машину відремонтувати. Дістала вже…

– Нічого собі, – Наталя похитала головою, – як ти це дозволяєш?

– Не знаю, – Олена машинально знизала плечима, – самий початок пропустила … Ми познайомилися, коли Вітя був розлучений близько трьох років. Я закохалася майже відразу. Він теж. У всякому разі, так казав. Роман був швидким. Я озирнутися не встигла, як ми побралися. Про те, що має сина, я, звичайно, знала. Вітя одразу сказав, що ніколи його не залишить. Так я не мала нічого проти. Він часто спілкувався із хлопчиком, гроші давав.

Це не рахуючи аліментів. Я не втручалася. Зрештою, знала, на що йшла. І все б нічого, та тільки помітила, що з колишньою дружиною Вітя спілкується більше, ніж із сином. То вони переписуються, то зідзвонюються, щось обговорюють. То він везе її чи колишню тещу на дачу. Ось тепер картоплю поїде копати. У мене таке почуття, що ці люди живуть разом із нами. Одне незрозуміло: хто я серед них?

Поки розповідала, Олена зовсім засмутилася, навіть розплакалася.

– Але найнеприємніше, – продовжила вона, схлипуючи, – що він навіть не роздумує, коли справа стосується цієї Юлі. Біжить, стрімголов вирішувати її проблеми. Але, якщо я про щось попрошу, одразу є тисячі причин, чому цього робити не потрібно.

Попрошу піцу замовити – він ледве стримується від обурення, мовляв, ти що сама приготувати не можеш? Навіщо витрачати гроші?

А для неї варто їй лише зателефонувати, він і піцу замовить, і доставку продуктів, та що завгодно!

Таке враження, що це вона його кохана жінка, а не я. Я навіть ревнувати стала, прочитала їхнє листування. Нічого поганого не знайшла, але й про сина там не було жодного слова.

От я й думаю: навіщо було розлучатися, якщо ти досі так активно присутній у житті колишньої дружини? Я одного разу так у нього й спитала. І знаєте, що він мені відповів?

– І що ж? Дуже цікаво, – дівчата переглянулися.

– Він сказав, що заради дитини все залишиться так, як є. А якщо мені щось не подобається, я можу подати на розлучення.

– Нічого собі! – Вигукнула Наталя, – так прямо і сказав?

– Ну так. З того часу я більше цю тему й не піднімаю. Невдоволення, звичайно, демонструю, але так, іноді і акуратно. Просто не знаю, як змінити ситуацію.

– Та ніяк ти її не зміниш, – впевнено сказала Інна, – твій чоловік, схоже, ти вже вибач, досі любить свою колишню дружину.

– Цього не може бути, – ахнула Олена, – він же з нею розлучився!

– Ну і що? – на обличчі Інни не здригнувся жоден м’яз, – так буває: двоє люблять один одного, але разом жити не можуть. Вони розлучаються, а стосунки між ними нікуди не йдуть.

– Допустимо, – в голосі Олени почулася приреченість, – але навіщо тоді він одружився? Ну, жили б окремо й усе. Навіщо у все це вплутувати іншу людину? Навіщо такі складнощі?

– Тут можуть бути варіанти, – спокійно продовжувала Інна, – наприклад, їй на зло. Мовляв, бачиш, мене люблять, я комусь потрібен. Або для самоствердження: я – нормальний чоловік, у мене є сім’я та якесь майбутнє. Словом, хто їх розбере цих чоловіків.

Ось і твій Віктор, швидше за все, розлучився тільки на папері. Він живе минулим, тим більше – у нього там залишилася дитина. Він і з нею не може, і без неї теж.

– А як же я? – крізь сльози спитала Олена.

– А ти що? Ти його цілком влаштовуєш. Мовчиш. Думаю, він упевнений: ти, якщо навіть дізнаєшся, що він тобі зраджує, то проковтнеш мовчки.

– Зраджує? Ти думаєш, що він із нею…?

– А чому ні? Вони скільки років прожили?

– П’ять.

– Ну ось. А тепер уяви, чим вони займаються, коли залишаються наодинці?

– Інно, годі! – Втрутилася в розмову Наталя, – так не можна! Навіщо ти їй усе це кажеш? Людині й так погано!

– А тому, – незворушно відповіла Інна, – щоб Олена зняла рожеві окуляри і ясно оцінила, що відбувається у її родині. А інакше так і житиме, засунувши голову в пісок. Важко? Так! Зате зрозуміло та корисно!

– А що, якщо ти помиляєшся? – Наталя все ще намагалася якось пом’якшити слова Інни.

– Можливо, – відповіла та, – а можливо – і ні. Ти, Олено, придивись, навіть прослідкуй за чоловіком, якщо потрібно. І, якщо я права, закінчуй уже цю історію. Ти ще молода, знайдеш іншого.

– Але я не хочу іншого! – Вигукнула Олена.

– Ну, тоді живи як є і не став запитань. Звідки я знаю: може подобатися тобі бути декорацією чужих стосунків?

Олена мовчала, тільки тихенько схлипувала.

– А плакати – взагалі немає сенсу. Це нічого не вирішує. Діяти треба, а не плисти за течією.

– Як діяти?

– Не знаю треба поміркувати. Я б для початку перевірила, чи він правда поїде картоплю копати чи тільки так каже.

– Але це не гарно…

– Правильно, – підтримала Олену Наталя, – не вистачало ще за ним бігати. За ним і за його колишньою.

– Ах, які ми ніжні! – Усміхнулася Інна, – ну-ну, краще сидіти, нічого не знати і тягати в голові всякі припущення. Ні, це не для мене. Я б перевірила.

І Олена перевірила. У суботу після обіду сіла в таксі і поїхала на дачу до Юлі: одного разу приїжджала туди з чоловіком.

На дачі нікого не було, хоч Віктор поїхав «копати картоплю» ще вранці.

Олена все зрозуміла. Чекати на чоловіка не стала. Зібрала речі та пішла до батьків.

Він повернувся, теж усе зрозумів. Сам подав на розлучення.

За два місяці Олена знову стала вільною.

Спочатку переживала, часто плакала, ніяк не могла пережити, що Віктор навіть не приїхав поговорити.

А потім, коли випадково побачила його з Юлею на ринку – вони вибирали м’ясо для шашлику, – заспокоїлася.

І подумала: «Все правильно, все на своїх місцях».

КІНЕЦЬ.