Марія підійшла до дверей квартири. Спробувала відчинити двері ключами. Не вийшло. Вона заплющила очі. Тяжко зітхнула. Розплющила очі. Поставила ключі у сумочку. Дістала жувальну гумку. Тричі плюнула через ліве плече. Перехрестилася. Засунула до рота три подушечки жувальної гумки. І натиснула на дзвінок.

— Ти дивилася на годинник? — суворо промовив Степан, відчинивши двері. — Ніч на дворі! Донька хвилюється. Ледве заснула. Чоловік місця собі не знаходить! Заснути не може! А вона десь блукає! Та ще й на дзвінки не відповідає! Це як називається?

«Мовчи,— сказала Марія,— тільки мовчи. Якщо скажеш хоч слово, він одразу зрозуміє. А так може ще й обійдеться. Вдай, що ти просто на нього сердита і не хочеш розмовляти. І стій рівно. Не гойдайся. Стій рівно, говорю. Подивися на нього зневажливо. Ні! Взагалі не дивися на нього, бо він відразу зрозуміє. Відсунь його в бік. Ось так. І заходи. Сміливіше. Це і твоя домівка теж. У будь-якому разі, навіть якщо він подасть на розлучення, тобі дістанеться половина».

Марія, не дивлячись на чоловіка, відсунула його вбік і зайшла до квартири.

«Тільки не гойдайся, — вимагала від себе Марія. — Може, й не дійде до розлучення. Подумаєш, не повернулася додому вчасно. Що, ти не маєш права зустрітися з подругами. В п’ятницю ввечері. Не так часто ви й зустрічаєтеся».

Степан зачинив двері і злякано глянув на дружину.

«Ігнорує, — думав він. – А чому? Думай, Стьопа, думай. Ти десь проколовся. Але де? А головне, коли?

А Марія тим часом розгублено оглядала передпокій.

«Досить озиратися, — сказала вона собі. – Не в гостях! На стілець сідай. Господи, та де ж тут стілець? Наставили меблі. Ти не бачиш? Та ось він. Іди до стільця. До стільця, а не на кухню. Ось так. Я вірю, ти впораєшся. Сідай. Молодець, дівчинка. Розумниця. Ти це зробила. Найважче позаду. Тепер знімай туфлі. Та не спідницю. Туфлі! Ось так”.

— Послухай, Маша, якщо ти на мене за щось сердишся і тому так поводишся, то скажи. Адже я твій чоловік, зрештою. І в нас дочка!

«Мовчи! — наказала Марія. – Не піддавайся на провокації. Варто тобі сказати хоч слово, і все. Він одразу все зрозуміє. Зроби зневажливе обличчя. Це зневажливе обличчя? Гадки не маю. Подивися у дзеркало. А де тут дзеркало? Піднімися зі стільця. Ось так. Подивися туди. Бачиш дзеркало? Підійди до дзеркала. Зараз це не так важко, ти вже не на підборах. Уяви, що ти на кораблі. Ідеш палубою. Ось так. Розумниця. Адже можеш. Дзеркало. Бачиш?».

Марія підійшла до дзеркала і подивилася на себе.

«В дзеркало дивиться,— з жахом подумав Степан,— отже, дуже схвильована і тепер заспокоює себе. Тож і на мене не дивиться. Щоб не зірватися. Головне, не дивитися їй зараз у вічі. Щоб не спричинити агресію. Нехай вона заспокоїться».

“Це хто?! — з жахом думала Марія, дивлячись на дзеркало. – Я чи що? Тебе яке обличчя зробити просили? А ти що зробила? Простіше давай. Ще простіше. Ось. Вже краще. Виправи волосся. Не вуха, а волосся. Що ти поправляєш? Не знаєш, де в тебе волосся? Правильно. Тепер глянь на нього. Ні. Не дивись. Просто посміхнись. Ні. Краще не посміхайся. А то ікати почнеш. І він здогадається. Просто дивись зневажливо у дзеркало і все. Чого ти пики корчиш? Зневажливо, я сказала, а ти що робиш? Не знаєш, як дивитись на себе зневажливо. Ось так. Правильно».

— Може, ти сердишся за те, що я тобі вранці нагрубив? — спитав Степан, дивлячись у підлогу.

«Про що це він, — подумала Марія, — не розумію. Претензії щодо ранку? Адже я вранці вдома була. Чи не була? Та ні, була. Точно була. Це він спеціально. Провокує. Не піддавайся, Маша! І мовчи. Головне, мовчи. І все буде добре”.

— Але зрозумій і ти мене, — вів далі Степан, — я поспішав. А тут ти зі своїми безглуздими порадами. Під руку! Ось я й розлютився. Був різкий. Визнаю.

«Господи, він колись замовкне чи ні, — думала Марія. — Не мужик, а птах-балакун. Говорить і говорить, говорить і говорить. Без упину. Зупинитись не може. Ні, щоб помовчати. А ще краще – залишити мене одну.

Невже не відчуває, що зараз мені не до нього? Не до розмов із ним! Навіщо я заміж за нього вийшла? Мене зараз знудить. Де тут туалет? Або ванна, на крайній край. Господи, скільки тут дверей! І хоч хтось підказав би, які саме мені потрібні. Прямо як у житті».

– Я розумію, що зараз не час для серйозної розмови.

«Не слухай його,— наказала собі Маріа. – Він провокує. Повернися та йди. Куди? Тут стільки дверей! Господи. В які з них? Неважливо. Вибери будь-які і сміливо йди. Як у житті. Коли зачиняються одні двері, відчиняються інші. Причому тут це? Не суть. Багато думаєш. Іди».

— Якщо хочеш,— провадив далі Степан, дивлячись, як дружина заходить до кімнати дочки і зачиняє за собою двері,— ми можемо перенести розмову на завтра.

«До дочки пішла,— злякано подумав Степан. — І двері зачинила. Розлучатися хоче. Точно!»

“Де я? – думала Марія. — Чому тут так темно?

– Мамо, це ти? – почула вона голос дочки.

«От тільки її мені зараз і не вистачало. З нею мовчання не пойде. Доведеться говорити. Лише коротко. І сутнісно».

– Я, – пошепки відповіла Марія. – Спи.

— Ти чого так пізно?

– Спи.

— Ти прийшла побажати мені на добраніч?

– Так.

— На добраніч, матусю.

– І тобі.

– Я тебе люблю.

– І я. Теж. Спи.

«Повертаєшся, — казала Марія, — і виходиш з кімнати. А куди? Якщо це дитяча, значить тобі праворуч. Ні. Ліворуч. Господи, знову забула, де право, а де ліво. Загалом, виходиш і одразу туди».

Вийшовши з дитячої, Марія одразу натрапила на чоловіка.

«Зараз відштовхни його, — наказала Марія. – Відштовхни негайно! Поки він ще нічого не зрозумів».

Степан навіть нічого зрозуміти не встиг. Його відштовхнули, він спіткнувся об туфлі Марії і опинився на підлозі, в кутку передпокою.

«Все набагато серйозніше, ніж я припускав, — подумав він, — видно я дуже її образив, якщо вона так. Але я готовий пояснити все. Прямо зараз. Тільки нехай скаже, що не так!

А Марія рішучим кроком пройшла у ванну і зачинилася там.

«Ну, дякувати Богу,— подумала вона,— тепер я в безпеці. Можна розслабитись».

Марія ввімкнула воду і сіла на краєчок ванни.

«Як добре жити,— думала вона,— а я, наївна, боялася чогось. А чого ж боялася? Сама не розумію».

У двері ванної постукав Степан. Марія зробила натиск води сильнішим.

— Кохана, якщо хочеш, то я можу пояснити все, — сказав він.

“Тепер можна, – сказала собі Марія, – тепер він уже нічого не помітить, не зрозуміє і ні про що не здогадається”.

— Завтра поясниш, — упевнено гукнула Марія, — уранці.

– Але чому не зараз?

– А зараз спати йди.

– Гаразд.

— У вітальню.

– Але чому?

– У вітальню, я сказала. А зранку я з тобою поговорю.

Степан перехрестився.

«Начебто обійшлося, тьху-тьху-тьху, — думав він, ідучи до вітальні, — якщо вранці згодна розмовляти, значить, нічого страшного. Вона, можливо, вже давно образилася на щось. І носила образу у собі. А сьогодні, коли я накричав на неї ранком, не витримала. І тому, щоби провчити мене, повернулася додому не вчасно. Так, швидше за все, саме так і було. Принаймні іншого пояснення її такій поведінці я не знаходжу».

Коли вранці в суботу Степан прийшов на кухню, Марія була вже там.

— Кохана, — сказав він, — пробач мені за вчорашнє.

– Та гаразд, – поблажливо відповіла Марія. — Головне, що ти зрозумів.

— Я зрозумів, зрозумів.

— Тоді вибачаю. Сідай їсти.

На роботу Степан пішов у гарному настрої. Але коли їхав у метро, ​​задумався.

«Одне погано, — міркував він, — що так і не довідався, а за що саме вона мені вибачила. А з іншого боку, яка різниця. Головне, що вона не гнівається».

КІНЕЦЬ.