З Михайлом ми познайомилися в інституті.

Спочатку дружили ми та гуляли разом, проводили поряд багато часу, а потім зрозуміли, що більше не можемо один без одного.

Ми щиро кохали один одного, весь час намагалися проводити разом.

Вже на четвертому курсі ми вирішили жити разом.

Згодом ми орендували однокімнатну квартиру і стали жити у двох.

В кінці п’ятого курсу я зрозуміла, що чекаю дитину, нашій радості не було меж.

Михайло в той же день зробив мені пропозицію вийти за нього заміж.

Вже через місяць ми зіграли з ним пишне весілля.

З цим нам дуже допомогли наші батьки, вони нас підтримали в цей час.

І почалося наше щасливе сімейне життя з Михайлом, на яке я мала багато надій і сподівань.

Ми жили як всі, бувало сперечалися за дрібниці, потім мирилися і були щасливими, але загалом жили дружно і мали щирі почуття.

Але, на жаль, це тривало не довго.

Через дев’ять місяців після весілля Михайла, дуже несподівано для всіх, на жаль, не стало.

Я якраз чекала появи нашого синочка і мені повідомили вже після його появи на світ.

Моє життя наче перевернулося, я не могла ні зібрати думок ні зрозуміти, що відбувалося і чому це сталося з нами.

Здавалося б, що це якийсь страшний сон, який ось-ось закінчиться і все знову буде, як завжди.

Доля забрала Михайла миттєво, ввечері ще будували плани на завтрашній день, сміялися, мріяли, а потім його не стало.

Як же це тяжко і образливо, а головне не знаєш кого звинувачувати в цьому, ось і виниш тільки себе.

Я так і стала шукати причини в собі. Стала думати, що може щось не так сказала, чи не те зробила, що так мало йому говорила добрих слів. Мало говорила, що кохаю його.

Минуло вже два роки відтоді, а я весь цей час не знайду відповіді.

Дивлюсь на нашого маленького хлопчика і бачу його, дуже вже він схожий на батька. Я не уявляю, як мені далі бути без людини, яку я кохаю і досі.

Багато людей кажуть мені, щоб я їхала за кордон, там мені буде легше розпочати нове життя і влаштувати свою особисту долю.

Але чи правильно це?

КІНЕЦЬ.