Я вже чотири роки працюю вчителем у школі. Професію обрала не випадково – мені подобається дізнаватися про щось нове і працювати з дітьми. Тільки з батьками буває набагато складніше, ніж з їхніми нащадками.

На початку навчального року до мене прийшла мати одного з моїх учнів. Вже по її зчеплених зубах та блиску в очах я зрозуміла, що нічого доброго з цієї зустрічі не вийде.

Щоправда, я ніяк не очікувала, що приводом для претензій жіночки стануть мої особисті фотографії. Виявилося, що маму підлітка обурило моє задоволене обличчя під час викурювання кальяну.

Дивно, адже я вважала, що повинна дотримуватися певних правил виключно на роботі, а не у вільний від школи час. Відразу зазначу, що для учнів я – дуже суворий та вимогливий педагог.

Я жодного разу не дозволила собі прийти на заняття в короткій спідниці або з глибоким декольте. Ходжу завжди у костюмі. Я викладаю історію учням старших класів, тому маю поводитися відповідно.

До того ж я не допускаю на свої уроки хлопців, які ходять у безрозмірних (як зараз заведено говорити, «оверсайз») футболках, толстовках та кедах на босу ногу. Зрештою, для такого прикиду є парк, дискотека та інші місця відпочинку.

Я знаю, що мене хлопці побоюються, але й готуються до мого предмета ґрунтовно. Я ж намагаюся не обмежуватись інформацією з підручника. Все частіше на уроках я розповідаю про цікаві історичні факти, приношу вирізки зі старих газет чи науково-популярних журналів, щоб зацікавити дітей у своєму предметі.

Мало хто розуміє, що історія циклічна, важливо отримувати з неї уроки. Якби до мене прийшла мати з претензіями, пов’язаними безпосередньо з моїми обов’язками, я б її зрозуміла.

Але ж істеричну матусю обурило моє фото з кальяном.
– Ви розумієте, що своєю фотографією пропагуєте куріння серед підлітків? – вигукнула вона мені на порозі кабінету, навіть не представившись.

Я відразу постаралася змінити тон розмови.
– По-перше, добрий день! Мене звуть Аліна Ігорівна. Представтесь і Ви, будь ласка, і розкажіть, у чому, власне, суть Вашої претензії, – зупинила я потік її фраз.

– Добрий день, я – Ірина, мама Вані Кузнєцова, голова батьківського комітету 9-В класу. Наші батьки дуже обурені тим, які знімки Ви виставляєте на сторінці в соцмережах. Ви ж – педагог і зобов’язані надавати приклад своїм учням. Натомість ми бачимо, як ви сидите в купальнику, посміхаєтеся і пускаєте струмінь диму. Як після цього Ви можете приходити до школи та навчати покоління молоді? – пояснила мені жінка.

– Ірино, підкажіть мені, будь ласка, з якою метою Ви взагалі переглядали мої фотографії? – звернулася я до незадоволеної матері учня.
– Хіба ви самі не розумієте? Я очолюю батьківський комітет класу і повинна знати, що собою представляє кожен вчитель, – незворушно відповіла мені Ірина.

– Так, але ці фото належать до мого особистого життя. Адже я не сиджу з кальяном на порозі школи та не цілуюсь на них з директором, чи не так? – продовжувала я.
– Так, але…
– Тоді я не розумію, чому Ви змішуєте мої професійні навички з особистими фотографіями? Я на тому знімку перебуваю у відпустці. Хіба Ви на пляжі засмагаєте у діловому костюмі й з портфелем ? – спробувала я порозумітися з Іриною.

– Ні звичайно. Але я – це зовсім інша річ, я не працюю з дітьми. А у Вас є зобов’язання за межами роботи. Тому від імені нашого класу я вимагаю, щоб Ви видалили цю фотографію! – урочисто заявила мені жінка. – Інакше я напишу скаргу директору школи, а можливо, і міністру охорони здоров’я!

Ірина пішла, по-дитячому погрозивши мені пальчиком. Загрози цієї жінки, якщо чесно, мене розгнівали. Я обіцяла подумати над її словами, але нічого видаляти не збираюся.

Краще я зроблю свою сторінку закритою, щоб ніхто зі школи не зміг туди зайти. Якщо ж цього буде недостатньо, напишу заяву про звільнення. Можливо, так буде навіть краще, – піду в репетитори, де менше нервування і більше заробітку.

Моїй доньці виповнилося чотирнадцять років в червні минулого року. І з цього часу її немов поміняли на якусь іншу дівчину. Ми з дружиною намагалися виховати її доброю, чуйнрю і грамотною

Зовсім недавно мій син одружився. Ми з чоловіком готувалися до цієї події. Тому будували такий будинок, щоб у ньому могло жити одразу дві родини. Сподівалися, що Діма приведе сюди свою

Якось по дорозі на роботу мене перестріла одна дуже стара і немічна бабуся. Мене виховували так, що я повинна була допомагати тих хто слабше, або не може про себе подбати.