Я сама росла в неповній сім’ї. Свого батька я ніколи не знала, моя мама казала, що його не стало, коли я народилася. Я неодноразово просила маму, щоб вона мені показала хоч його фото, але дивним чином у неї не збереглося жодної фотографії чоловіка. Мама намагалася дати мені необхідне, але удвох нам було дуже важко.

Мені бракувало батьківської любові. Можливо саме тому у мене зав’язалися стосунки з чоловіком, на 15 років старшим за мене. Я дуже кохаю Василя, ми зустрічаємося вже чотири роки. Але є одна причина, по якій ми досі не разом – у мого коханого є дружина і діти, він вже багато років одружений.

Спочатку мене задовільняла роль другої жінки в його житті. Але зараз я зрозуміла, що роки йдуть і мені теж хочеться сім’ї і дітей, тому я вирішила забрати Василя з родини.

Справа в тому, що свою дружину він не любить, вона недобра, примхлива жінка, яка відстала від нього в розвитку, нічого не визнає, крім дітей і кухні, йому з нею навіть соромно з’являтися в суспільстві; діти – син і дочка вже майже повнолітні, їм не обов’язкова батьківська опіка…

Я давно живу в місті і всі свої рішення приймаю сама. Але чомусь саме в цьому випадку мені захотілося поділитися цим з мамою. Я не наважилася розповісти їй це в телефонній розмові, тому написала їй листа. Відповідь отримала через кілька днів. Мамин лист вразив мене до глибини душі. В листі вона нарешті розкрила таємницю мого народження.

«Дівчинко моя! Я все боялася, що коли-небудь мені доведеться розповідати правду – для тебе і для мене однаково гірку – про твою появу на світ. І ось зараз прочитала твій лист і зважилася на цей крок.

Твій батько живий, ось що ти повинна дізнатися перш за все. У мене колись не вистачило мужності сказати це тобі, моїй маленькій доні, коли ти вперше запитала: «А наш тато де?» Та ти й не зрозуміла б тоді: як це може бути – батько живий і … батька немає.

Ти могла, напевно, не зрозуміти, засудити мій вчинок і значно пізніше, ставши вже школяркою. Тепер же, коли ти сама думаєш про сімейне щастя і коли шлях для цього обираєш так схожий на мій, я зобов’язана все-все розповісти тобі. Ти пишеш про свою велику радість, про те, що зустріла справжню людину, яка любить тебе, яка без тебе жити не може.

Я не хочу ображати ні тебе, ні твого друга: можливо, це так і є. Ти, бачу, і сама закохана в нього. І це мені зрозуміло, люба донечко: молодість, світла, прекрасна молодість – чому їй треба цуратися цих добрих почуттів, великої любові?

Він інженер, пишеш ти, шанована людина, уважний до тебе, до дрібниць уважний друг: подбав навіть про твоє переведення на більш цікаву роботу. Він значно старший за тебе. Це тобі здається також плюсом: чоловік з життєвим досвідом тобі здається значно кращим, ніж твій ровесник.

Одне тривожить тебе: він одружений, має дітей. Хоча і з цим ти намагаєшся примирити свою совість, оголосити неосудними свої права на нього. Ти пишеш, дружину він не любить… Як часом бездумно, наївно, довірливо міркує сліпа любов! Якщо б завжди так просто було в житті!

З твоїм батьком я зустрілася в нашому селі, його відправили сюди на певний час на роботу. Йому тоді трішки перевалило за тридцять. Про дружину і дітей він сказав мені відразу, але на той момент я вже закохалася. На відміну від твого друга, твій батько ніколи не говорив погано про свою дружину.

У нас була якась красива дружба, ми були усім один для одного. І ось одного разу я зрозуміла, що я вже не одна – зі мною була ти. І саме в цей час твоєму батькові потрібно було повертатися додому. Він обіцяв писати і присилати на тебе якісь гроші. Йому, звичайно, важко було зробити рішучий крок – кинути дружину, дітей і зійтися зі мною.

Не так просто закреслити їх спільне життя, їх любов, їхніх дітей. Я написала йому, нехай він діє так, як велить йому серце, я, мовляв, все пробачу йому, я з донькою, мовляв, менше маю права на нього, ніж його законна дружина.

У відповіді він просив вибачення, хвалив мене за те, що правильно все зрозуміла, проявила до нього сердечність. А я наридалась, скільки могла, над своїм лишеньком, обцілував тебе, мою крихту, винуватицю мого нещастя і радості моєї, і, горда, написала йому, щоб забув мене. Ще два листи прийшло від нього, але я не відповіла. Так для нас з тобою не стало твого батька.

Він залишився в сім’ї, він був занадто чесний, він просто не міг вчинити інакше. Напевно, ти цього не пам’ятаєш, але одного разу ми гуляли з тобою в міському саду.

Назустріч нам ішов чоловік під руку з повною миловидної жінкою. По обидва боки від них крокували охайно одягнені хлопчини – його сини. Це був твій батько – я одразу впізнала його.

Він мене теж впізнав. Винувато посміхнувся, уважно подивився на тебе, зупинився. Він не міг не визнати в тобі свою дочку – ти ж так схожа на нього!

Я відчувала, що ось-ось підкосяться мої ноги, і відмовляться йти. І все ж круто повернула по доріжці в бік і потягла тебе за ручку в глиб саду. Не хотіла я показувати свою слабкість, не хотіла ставити його в незручне становище перед дружиною і дітьми.

Донечко, рідна, я розповіла тобі все, що ти повинна знати про свого батька. Не знаю, чи зрозумієш ти моє застереження?

Чи впевнена ти в тому, що тобі буде тепло біля чужого вогню, зовсім чужого, що твоє крадене щастя, здобуте за рахунок чийогось горя, буде справжнім, довгим? Може, ще не пізно – знайди в собі сили, залиш свого друга його сім’ї.

Раніше або пізніше може статися те, що колись було зі мною: якщо він хороший, порядний чоловік, як ти пишеш про нього, він не пробачить собі провину перед колишньою сім’єю, його неодмінно потягне до тієї, до першої дружини, до дітей. Вір мені, своїй матері: я не бажаю тобі повторення моєї помилки.

Будь розумна і щаслива, дівчинко моя!». Я відклала мамин лист. Весь цей час по моїх щоках котилися сльози. Задзвонив мій телефон. На екрані засвітилося «Коханий». Слухавку я не взяла. Тепер мені треба подумати…

Advertisements

КІНЕЦЬ.