П’ять місяців тому чоловік опинився без роботи. До цього все йшло рік. Було зрозуміло, що після локдауну компанія не виживе. Це було видно сліпому та зрозуміло тупому, але чоловік до останнього не хотів нічого шукати.

Спочатку у нас було “не наводь паніку, зараз усім складно, але у нас справи краще, ніж у багатьох”, а коли стало очевидно, що вже все, фініш, платівка змінилася більш патетичною.

– Бігти, як щур з тонучого корабля? Я так не можу, три роки там пропрацював. І взагалі, може, нам ще вдасться випливсти.

Я втомилася повторювати одне й те саме, вирішила, що нехай все йде як іде, нехай чоловік сам носом тицьнеться. Коли його таки звільнили у зв’язку із закриттям підприємство, мені вартувало великих зусиль не носитися по квартирі з криками “а я ж говорила”.

– Ну нічого. Зараз я тиждень відпочину, а потім приступлю до пошуку нової роботи, – вирішив чоловік і став щосили відпочивати.

Тобто у цей період відпочинку, який затягнувся на три тижні замість одного, він не займався нічим. Ні дитиною, ні будинком, ні пошуком роботи. Він лежав і відпочивав. А я не втомлювалася.

А що мені? Усього лише встати о шостій ранку, зібратися самій, зібрати дочку, відвести її в садок, потім бігом на роботу, після роботи в садок за дочкою, потім в магазин за продуктами, потім до плити, але спочатку потрібно помити посуд, бо чоловік їв протягом дня.

Після нагодувати вечерею сім’ю, помити посуд, позайматися з дитиною,  укласти спати і все. Далі я можу жити на втіху, якщо у чоловіка на наступний день є їжа. Інакше знову до плити.

Коли я зрозуміла, що сам чоловік із блаженного стану відпочинку повертатися не планує, я його підганяла. Сказала, що не наймалася тягнути у себе на шиї ще одну дитину, яка зовсім нічого не робить. Чоловік образився і почав приносити хоч якусь користь. Принаймні мив посуд і забирав дочку з садка. Хоч щось.

Роботу, за його словами, він також шукав. Але вона щось не знаходилася. В одному місці зарплата маленька, в іншому відгуки погані та підозріла постійна плинність кадрів, третя далеко знаходиться, з четвертоб теж все не слава Богу. Причин було багато, але підсумок один – чоловік продовжував сидіти вдома.

Можливо, якби він узяв на себе все домашнє господарство, я б заплющила на це очі. Хоча мені ніколи не хотілося такої сімʼї, що чоловік — домогосподар, а я — здобувач. Але він узяв на себе дуже обмежене коло обов’язків і не прагнув робити більше.

Я вже почала йому говорити, щоб він йшов уже кудись працювати. Нехай і на невелику зарплату, але від цього користі буде більше, ніж від його сидіння вдома.

– Так, добре. Мені тридцять чотири роки, вища освіта, а я кур’єром піду працювати, – психовав чоловік. – Мабуть, у твоїх очах я більше не здатний! Дякую за підтримку.

Мабуть, наші внутрішньосімейні конфлікти дійшли і до свекрухи, бо вона мені тут нещодавно вирішила висловити за мою поведінку.

– Що ти його запилила? Він шукає роботу, але зараз такий час, усім важко. Не нагнітай, йому й так зараз важко, ще й ти його вічно пиляєш! Йому потрібна підтримка! – заявила вона мені.

Тобто те, що я майже півроку одна тягну всю сім’ю, це не підтримка. Те, що я майже півроку терплю вдома чоловіка, який тільки ниє нічого не робить, це теж не підтримка. Мені, певне, треба транспарант написати на підтримку. Чи як я маю діяти?

Мені здається, що нормальний чоловік за п’ять місяців  би уже щось знайшов. Йому просто було б соромно сидіти на шиї дружини, яка спочатку працює на роботі, а потім ще й удома. А чоловік нормально себе почуває, ще й мамі скаржитися вистачає совісті.

Після розмови зі свекрухою я не стала закочувати чоловікові скандал. Я дала йому тиждень, щоб знайти хоч якусь роботу, яка приноситиме хоч якісь гроші. Інакше це буде розлучення.

Я не хочу, щоб моя дочка виросла в таких умовах і потім перейняла таку ж саму модель поведінки для своєї сім’ї. Та й мені зайвий баласт на шиї не потрібен. Нехай чоловік до мами йде, вона його із задоволенням підтримає, вона вже знає як.

КІНЕЦЬ.