-Як же вона мені набридла! – скаржилася Катя своїй подрузі Олені, гуляючи з дитьми на вулиці. – Свекруха скрізь свого носа пхає.

«Ой, а що ти сьогодні Сашкові на вечерю давала? Ой, а якими сумішами ти сьогодні Даринку годувала?». Я що, повинна їй звітувати?! І все таким, ніжним голоском: «Тю-тю-тю», аж неприємно!

-Слухай, але вона нічого ж тобі такого не каже! – відповідала Олена. – Ну, просто подзвонила і запитала. Що тобі важко відповісти, чи що?

-Не знаю, нервує! Просто не маю вже сил від її дзвінків! А коли приходить Даринку провідати, то мені хоч із дому йди! Може годинами розповідати, що там на балконі виросло, які квіточки!

І ще мені розказує:

«Катрусю, у вас теж є балкон, зроби тут красу. Ну, хочеш – я допоможу: ось тут петунія буде, ось тут червона герань».

Та навіщо мені ці квіточки? Я на балконі білизну сушу на всю сім’ю, не те, що вона, одиначка!

-Ой, Катю, твою свекруху на руках носити треба! – зітхнула Олена. – Твоя хоч і нудна, але добра. А моя зла. У неї дві невістки – я і Оля, до кожної з нас приходить і пальцем по меблях водить – чи немає пилу. Накричати може, а поза очі розпускає плітки, навіть того, чого й не було.

Якось я все терплю – вона ж мама мого чоловіка, мені його шкода, що ж він буде робити. Він і так завжди на мій бік стає, сам з нею свариться.

-А я б не терпіла такого відношення! – усміхнулася Катя. – Я б виставила її зі свого дому!

-Ти б не виставила! Вам квартиру батько Сашка залишив, тож не сподівайся.

У Каті і справді була добра свекруха, просто від нестачі уваги і спілкування вона часто дзвонила єдиному синові і невістці: їй було все цікаво знати про Даринку.

Вона щиро раділа, коли Сашко її запрошував до себе додому, хоч вона й відчувала невдоволення невістки, але намагалася бути до неї максимально лагідною, порадувати чимось, хоч тими ж квіточками на балконі.

Одного разу вона власноручно зв’язала невістці хустку, а Катя розповіла про це Олені:

-Уявляєш, який подарунок? Як старій! Старомодне ганчір’я!

Оленці не було що сказати Каті. Її свекруха подарунків не дарувала. Вона звикла тільки брати, ніби всі були їй чимось зобов’язані.

Прогулянки в компанії вічно незадоволеної Каті вже почали набридати Оленці – одні скарги від неї на свекруху. Причому на порожньому місці.

Але вже навесні Катя здивувала заявою:

-Ми, напевно, розлучимося з Сашком. Все до цього йде…

-Як же так?! – здивувалася Олена. – Знову свекруха? Що цього разу?

-Та ні, тут інше. Ну і свекруху теж Сашко приплів, мовляв, мою матір зовсім не поважаєш, а вона до нас з добром.

Та з яким вона добром – набридла вже!

І вона, як дізналася, так і почала:

-Ой, куди ж ви з Даринкою підете! Сашко одумайся!

Поїдемо ми, мабуть, до мами, нехай в однокімнатну квартиру, але краще вже так, ніж її слухати цілими днями!

Катя розлучилася і поїхала. Олена вже почала забувати про свою приятельку. Минуло сім років.

Якось, у парку, вона вела сина на атракціони, і побачила Катю. Та сиділа на лавці і з немовлям.

-Привіт! – усміхнулася їй Олена. – Це кого ми тут маємо? Чиї це такі вушка-щічки? Боже, який гарненький!

-Привіт! – радісно відповіла Катя. – Це синочок мій, Іванко!

-То ти заміж вийшла, вітаю! Як в тебе життя?

-Та так собі, – зітхнула Катя. – Нова свекруха…

-Ну, починається, – подумала Олена. – Що вже тепер не так? Квіти на балконі, чи подарунок знову не той?

-Розумієш, я як розлучилася, так майже одразу зустріла нового чоловіка, справжнього мужика – заробляє добре, своя квартира, одружений не був, старший на 8 років, але ж це небагато.

Він мене заміж із дитиною взяв. Я так закохалася в нього, просто не могла дня без нього прожити.

У Валерія залізний характер, це тобі не Сашко, його слово – закон, це мені навіть подобалося.

Батьки його далеко жили, ми їх запрошували на весілля, але вони не приїхали, не подобалося їм, що Валерій взяв мене з дитиною, але йому було все одно.

А рік тому його мама переїхала в наше місто жити, бо не стало його батька. Я тоді якраз тільки завагітніла. Причому не просто в місто переїхала, а в сусідньому будинку квартиру купила! З того часу й почалося…

-А що, виставити її не виходить? – запитала Олена.

-Та де там! І Валерій мій – спробуй йому слово проти матері сказати, одразу кричить!

Він шкодує свою матір через те, що вона самотня стала, тож дозволяє їй усе! Ти знаєш, вона ніколи не посміхається.

Прийде така до нас додому, ніби тільки до Валерія, а мене ігнорує, про мене у третій особі каже.

А якщо й звертається до мене, то майже крізь зуби. Жодного доброго слова від неї не дочекаєшся, одні закиди.

-Та в тебе був же досвід – розлучися і піди! – запропонувала Олена.

-Не можу, – тихо сказала Катя, опустивши голову. – Мама заміж вийшла, привела чоловіка в нашу квартиру. Та й Валерія я ж ніби ще люблю, дитина у нас спільна.

Він добре до моєї Даринки ставиться, а його мати малу не помічає, як і мене, морщиться тільки від неї, якщо Даринка щось запитує. Та й моїй мамі не до внучки – ще ніяк не натішиться на свого нового чоловіка.

-Бідолашна дівчинка, їй хороша бабуся дуже потрібна, – співчутливо сказала Олена. – У мене, ось, свекруха, хоч і свариться, але як бабуся вона просто чудова!

-А у нас є бабуся, – Катя мило посміхнулася. – Моя колишня свекруха. Вона постійно забирає внучку до себе на вихідні, балує Даринку, подарунки дарує.

Сашко одружився ще раз, йому не до дочки, а для бабусі Даринка – центр всесвіту! До речі, вона і зараз у неї на літніх канікулах сьогодні в цирк збираються. Хороша у мене була свекруха, шкода, я її тоді не цінувала…

Жінки розпрощалися, і Олена повела сина на атракціони.

Олена думала про те, як дивовижно влаштоване життя – все пізнається в порівнянні.

Ось і Каті тепер є з чим порівнювати.

Але ж не жилося їй у першому шлюбі, казала, що це все свекруха винна.

І все їй не так було!

А вона добра і лагідна виявилась…