Петро Іванович, прокидався дуже рано. Давали знати про себе довгі роки трудової діяльності.

Звичка рано прокидатися на роботу не зникла до цих пір, хоча здавалося б зараз на заслуженій пенсії спи собі й спи… Але ж ні!.

Рано вранці Петро Іванович був уже на ногах, втім, як і його дружина Тамара Петрівна.

Їм зараз обом і зовсім не спалося ночами, а все тому, що спокою не давало розлучення їхнього сина Івана.

І все б нічого, вже ж дорослий і має свою думку, але з колишньою дружиною Івана, Марією залишилася їхня улюблена онука Тетянка.

Тані, щойно виповнилося шість років. Дід Петро і бабуся Тамара обожнювали внучку, а раніше вона й зовсім частенько жила в них.

Для дідуся і бабусі це був найщасливіший час, та й Таня завжди раділа коли гостювала у них.

Але зараз усе змінилося…

І змінилося зовсім не на краще.

Марія забрала Таню в інше місто до своїх батьків і дідусь з бабусею не бачили її вже пів року.

Обоє дуже сумували, але зробити нічого не могли. Дід Петро часто був слабий, а бабуся Тамара залишити чоловіка, щоб з’їздити і відвідати внучку, не могла.

Іван жив окремо, працював і доньку так само, як і його батьки не бачив уже дуже давно.

Була й ще одна перешкода для зустрічі з онукою. Батьки Івана і батьки Марії не дуже любили один одного.

Відносини не залагодилися з самого початку, можливо справа була в тому, що дід Петро і бабуся Тамара були з села, а батьки Марії – з міста, а може була інша причина – невідомо.

Але, що точно було зрозуміло так це те, що вони не ладнали і ніякого бажання ні з одного, ні з другого боку піти на перемир’я у них не виникало.

Раніше це було не дуже й помітно, бо жили вони в різних місцях, а зустрічалися дуже рідко, але ось тепер коли їхня спільна онука жила в них, то стало дуже важко.

Навіть спілкуватися по телефону було для них справжнім випробуванням, а вже про зустрічі й говорити нема чого…

Особливо цієї ситуації не розуміла баба Тамара. Вона все частіше плакала, нарікала на те, що дорослі стосунки це одне, а навіщо вплутувати в це все маленьку Тетянку не розуміла і не хотіла розуміти.

Не розуміла баба Тамара і Марію.

Адже все буває в житті і в їхні стосунки з Іваном вони ніколи не втручалися. Та, що там говорити вони навіть не знали причини розлучення Івана з Марійкою, але все одно для колишньої дружини свого сина Таня стала розмінною монетою.

Якщо баба Тамара відкрито переживала через ситуацію, то дід Петро намагався все тримати в собі.

Він ніколи не був відкритою людиною, а останнім часом і зовсім замкнувся в собі.

Цілий день копався в гаражі зі своєю старенькою машиною, а до хати заходив коли вже темніло.

Так вони й жили.

Кожен переживав ситуацію по своєму, але в голові в обох, при цьому було тільки одне – потрібно все це вирішити, будь якими методами.

Того ранку, як тільки розвиднілося, дід Петро встав, пішов на кухню, а потім, як завжди, вийшов на вулицю і вирушив у свій гараж.

Баба Тамара теж не стала вилежуватися.

На кухні вона зробила собі чаю, та так і пила його, не стала діставати ні варення, ні меду.

Сиділа вона одна за столом і згадувала про те, як раніше, коли привозили в гості Таню, вона з самого ранку намагалася приготувати щось смачненьке. Почастувати внучку.

Наразі робити особливо нічого не хотілося. Швидше хотілося просто сидіти і згадувати про минуле.

Дід Петро, ​​зайшов на кухню несподівано. Тамара аж стрепенулася.

-Ти ось що, Тамаро, збирайся, давай. І поїсти чогось візьми, дорога не близька.

Баба Тамара здивовано глянула на Петра.

-Ти куди це зібрався?

-До внучки поїдемо. До Тетянки. Годі на місці сидіти, від цього нічого не зміниться. Діяти треба, бо єдина онука нас з тобою скоро зовсім забуде.

-Ти, що це зовсім вже!? Як ми туди на твоїй старій машині доїдемо? Та й кому ми там потрібні?

-Онучці потрібні. А щодо машини… То я її трохи полагодив. Тепер на ній хоч куди хочеш їдь.

Баба Тамара не знала, як і реагувати на таку заяву свого чоловіка, але побачивши його очі зрозуміла, що він не відступить.

Більше нічого запитувати вона не стала.

Мовчки встала і почала збирати нехитру провізію. Через годину вони були вже в дорозі.

Дорога далася не дуже легко, але думка про те, що скоро вони побачать Тетянку, надавала їм сил.

Доїхали вже затемно, але у квартиру до сватів зайшли не одразу.

Трохи посиділи в машині, а потім наважилися, вийшли і піднялися на потрібний поверх.

Двері їм відчинила Марія.

Сказати, що вона була здивована – не сказати нічого.

Вона мовчки стояла і дивилася на батьків колишнього чоловіка.

Першою розмову почав дід Петро.

-Ну, привіт Маріє. Пустиш у хату, чи на порозі будемо стояти?

Марія відійшла і пропустила гостей.

-Ми ось, що Маріє… Ти звичайно вибач, що пізно ми, але сама знаєш, машинка у нас старенька. Тож не таке. Дозволь хоч глянути на онучку і подарунки залишити. Спить мабуть мала?

Марія ще раз пильно подивилася на гостей і сказала.

-Здрастуйте, Петро Іванович, Тамара Петрівна. Ви проходите на кухню, чаю поп’ємо, поговоримо, а Таня спить. Ми ж не знали, що ви приїдете, а то пізніше вклали б…

На кухні, Марія почала метушитися, накривати на стіл.

Активно їй допомагала і її мама, яка одразу приєдналася до них, а от її батька вдома не було. Був на нічній зміні.

Баба Тамара з подивом спостерігала за колишньою невісткою і сватом. Вона ніяк не могла зрозуміти їхню привітність. Адже зроду вони так не спілкувалися, а тут немов підмінили їх.

А потім була довга розмова, яку розпочала мама Марії.

-Ви вже нам вибачте. Ніхто ні в чому тут не винний. Ні ви, ні ми, ні тим більше Таня. Ми ж і самі думали, як вам подзвонити, та не знали, як ви до цього поставитеся.

Таня дуже нудьгує і до вас проситься. Адже ви знаєте це вона навчила нас бути сердешними, чи що… Так-так не дивуйтеся. Так воно і є. От як буває… Та й не даремно кажуть – вустами немовляти говорить істина.

Дід Петро і баба Тамара з подивом слухали і мовчали.

Замовкла і мама Марії, а продовжила розмову вже вона сама.

-Ви сьогодні у нас залишайтеся, це навіть не обговорюється, а завтра… Завтра Таня поїде до вас у гості. На все літо. Адже там Іван також дуже сумує, він часто дзвонить. Про саму Таню, я й зовсім мовчу…

Дід Петро і баба Тамара залишилися ночувати.

Вночі вони довго не спали. Лежали в тиші і мовчали.

Порушив мовчання дід Петро.

-Ти глянь, Тамаро, а дитя ж розумніше дорослих виявилося. Он як буває…

-І не кажи. А от ми всі виявляється нерозумні…

-І справді, вустами немовляти говорить істина…

-Так воно і є, Петре. Бог бачить, так воно і є…